Читать «Гумор та сатира. Збірка» онлайн - страница 27

СТРАШНІ РУКИ Надвечір якось йду собі по хаті, І раптом руки! З кігтями! Волохаті! За горло ухопили, кляті, І душать, душать! Ледь не вмер від жуті! Та хто ж це, лишенько, Прийшов по мою душу?! Дивлюся — Путін…

Тот же государственный деятель, или его пугающий образ (вряд ли Степан Галь мог быть лично знаком с президентом РФ) доводит поэта иногда до судорог страха. Причём, страха метафизического. Ему начинает казаться, что преследующий его человек-фантом, проникает в самые сокровенные, сакральные и заповедные для каждого украинца географические объекты. Вот характерный фрагмент стихотворения с мистическим названим «Хтось».

Дивлюся, на Говерлі Хтось! З пітьми виходить! Бачу — Путін! Зубами клаца та гарчить від люті! А далі — ми! Ланцем залізним до гори прикуті! Хоча, можливо, це мені здалось…

Попробуем предположить: как раз этими немотивированными страхами и объясняется вступление литератора в упоминавшуюся здесь «Партію народу». Именно в партии, среди единомышленников, психологическое напряжение в сознании поэта резко снизилось. Чувство защищённости и, одновременно, свободы внезапно посещает Степана Галя на партийном съезде. Вот, как он описывает этот момент раскрепощения своего «я».

Із партій ти — найкраща є! Кричали побратими: «Слава!» Хто був колись я? «Тварь дрожащая». Тепер я маю право…

Скорее всего, сам Степан Галь написал для родной организации и этот поэтичный партийный девиз:

«Партія Народу» — еліті нації нема переводу!

Не обошёл поэт и вечную тему стремления Украины в Европу. Однако подходит он к теме как всегда нетрадиционно.

ЗУСТРІЧ З МРІЄЮ Ішов я полем українським, чистим Село, тополі, вічний краєвид. І раптом жінка гарна у намисті, Та з’ясувалось, то був трансвестит. Коло ріки зустрів я дві отари, Ішла скотинка і здіймала пил, І пастушки пасли вівець на пару, І кожний з них пишавсь, що зоофіл. В село зайшов я, і у кожній хаті, Міцні як воли, горді мов орли, Свідомі, працьовиті та завзяті, Різноманітні збоченці жили. А потім геї, десять чи п'ятнадцять, (У них в районі був місцевий клюб) До мене сильно стали залицяться, Бо з’ясувалось, що я хлопцям люб. І я тікав, тікав, хоча второпав, Що досягли ми світлої мети, Що і у нас нарешті тут Європа… От, тільки б встигнути від підорів втекти!

Теперь самое время обратиться к любовной лирике. Она обширна, и я надеюсь, в будущем публиковать лучшие её образцы. Ещё раз отмечу: то, что выше было названо «отпечаток местного менталитета» в любовной лирике присутствует постоянно. Образы прошлого, военнослужащие вермахта, словом, все те, кому так любят ставить изваяния на малой родине поэта, неизменно вплетаются в ткань самых интимных стихотворений. Такая зацикленность на одних и тех же исторических коллизиях говорит, с одной стороны, о крайнем заужении (и даже искривлении) сознания, но с другой стороны, вновь доказывает, что подлинный талант способен преобразить любую, даже самую мерзкую реальность.