Читать «Гобіт, або Туди і звідти» онлайн - страница 8
Джон Роналд Руел Толкін
«Можна подумати, він не гірше за мене самого знає, ідо за припаси в моїх коморах!» – подумав пан Торбин, який почувався вкрай збентеженим і вже почав побоюватися, чи не впала бува на його дім найзлощасніша з усіх пригод. Нагромаджуючи на великі таці різні пляшки і тарелі, ножі та виделки, склянки і тарілки, ложки та інше начиння, він добряче впрів, розчервонівся і розсердився,
— Від цих ґномів лише гармидер і клопіт! — сказав він уголос. — Чому 6 їм не прийти і не допомогти мені? — Ні, ви лишень погляньте! Валін і Двалін уже стояли у дверях кухні, а за ними Філі та Кілі, й не встиг Більбо сказати «гой», як вони прожогом занесли і таці, й пару столиків до їдальні та заново все розставили.
Ґандальф сів на чолі столу, тринадцятеро ґномів – довкола, а Більбо, присівши на ослінчик біля каміна, гриз сухарик (апетит у нього геть вивітрився) і намагався виглядати так, ніби все йшло як звичайно, принаймні не скидалося на пригоду. Ґноми їли і їли, балакали і балакали, а час минав. Нарешті вони повідсували стільці, й Більбо підвівся, щоб позбирати тарілки і склянки.
— Гадаю, ви всі залишитеся на вечерю? — запитав він якнайчемнішим ненав’язливим тоном.
— Звісно! — озвався Торін. — І після вечері. Ми не закінчимо наших справ допізна, але спершу нам треба помузикувати. А зараз поприбираймо!
Миттю дванадцятеро ґномів (без Торіна: він був надто поважний і лишився погомоніти з Ґандальфом) підхопилися з місць і поскладали все начиння на купу. Вони рушили до кухні, не чекаючи, доки звільняться таці, й у кожного на руці погойдувалася ціла вежа тарілок із пляшкою на самому вершечку, гобіт же біг за ними і майже пищав із переляку: «Будь ласка, обережніше!» А ще: «Будь ласка, не турбуйтесь! Я сам упораюсь!» Але ґноми лише почали співати:
Але вони, звичайно ж, не вчинили нічого з цих жахіть, і все було вимито і прибрано без жодної шкоди та з блискавичною швидкістю, тоді як гобіт крутився посеред кухні, намагаючись простежити, що вони роблять. Потім вони повернулися до їдальні й побачили Торіна, який палив люльку, поклавши ноги на камінну решітку. Він випускав величезні кільця диму, і вони летіли, куди він їм велів: угору в димохід, чи за годинник на камінній полиці, чи під стіл, чи колами до стелі; проте куди б вони не летіли, були не такі прудкі, щоб утекти від Ґандальфа. Пах! — він випускав маленьке кілечко диму з короткої глиняної люльки, і воно прохоплювалося крізь чергове димове коло Торіна. Потім Ґандальфові кільця зеленіли і, повернувшись, ширяли над головою чарівника. З них уже утворилася ціла хмара, і тому при тьмяному світлі Ґандальф виглядав якось дивно і достеменно по-чаклунському. Більбо стояв нерухомо й дивився – він любив димові кільця, – а потім почервонів від самої думки про те, як пишався він учора вранці своїми власними кілечками, віднесеними вітром за Пригірок.