Читать «Гобіт, або Туди і звідти» онлайн - страница 163
Джон Роналд Руел Толкін
Настала весна – і весна просто чудова, було тепло, і яскраво світило сонце, коли Більбо та Ґандальф нарешті розпрощалися з Беорном, – і, хоча Більбо тужив за домом, він залишав цю гостинну оселю з жалем, бо навесні квіти у Беорнових садках були не менш чудесними, ніж у розпал літа.
Нарешті, подолавши довгий шлях, вони досягли того самого перевалу, де їх колись захопили в полон ґобліни. Але тепер мандрівники зійшли на найбільшу висоту рано-вранці й, озирнувшись назад, побачили безмежні простори, осяяні білим сонцем. Там, позаду, лежав Морок-ліс, удалині блакитний, а біля ближнього краю навіть навесні темно-зелений. Ген-ген на обрії височіла Самотня Гора. На її вершині поблискував іще не розталий сніг.
— Отак: що припік вогонь, те присипав сніг, і навіть драконам настає кінець! — промовив Більбо і повернувся спиною до Гори, ніби ставлячи крапку на своїй пригоді. Туківська його частина дедалі більше видихалась, а торбинська з кожним днем міцніла. — Зараз я бажаю лише одного: опинитись у своєму рідному фотельчику! — додав він.
РОЗДІЛ XIX
КІНЦЕВА ЗУПИНКА
Був перший день травня, коли ці двоє нарешті дісталися до краю долини Рівендолу, де стояв Останній (чи Перший) Прихисток. Знову був вечір, їхні поні стомились, особливо той, що віз скарби, – і вершники відчували, що їм усім треба відпочити. Коли вони з’їжджали крутою стежкою вниз, Більбо почув між деревами спів ельфів, ніби вони й не припиняли співати після їхнього від’їзду, – і щойно мандрівники спустилися до нижніх узлісь, ельфи заспівали пісню, дуже схожу на колишню. Ось як це приблизно звучало:
