Читать «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин» онлайн

Коли звірі розмовляли. Українські народні казки про тварин

Бджоли і медвідь

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» — «Добре, — кажуть бджоли, — пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

— Кумко, — каже, — дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, — біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце — ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Бідний вовк

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

— А чого, тобі їсти? — каже Бог.

— Чого дай, то дай!

— Отам на луці пасеться попова кобила, — вона ніяк не підбіжить, — от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога — трюх-трюх, — так біжить! Та до кобили:

— Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

— Вовк! — каже.

— Та брешеш, — собака!

- Їй-богу, — каже, — вовк!

— Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

— А з голови! — каже.

— Е, вовчику, — каже, — вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, — а я все буду пастись, — та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

— Чи так, то й так! — каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? — чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

— Боже, — каже, — милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

— Хіба, — каже, — тобі кобили мало?

Лає:

— Хай, — каже, — з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

— Ну, коли ж так, — каже Бог, — то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, — то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

— Здоров, баране!

— Здоров!

— Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

— А що ти таке, що будеш мене їсти?