Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 165

На тлі мирної ходи німецьких та австро-угорських військ інші ухвали Радою міністрів від 8 лютого видаються рішеннями зрілих державців. Перше – розігнати фронтові та гарнізонні ради солдатських депутатів (офіційно це називалося «виробити всі міри, щоб ввести в законні межі діяльність рад», що само по собі звучить дико, бо жодних «меж», а тим більше «законних», в їхній діяльності не існувало від перших днів існування). Рішення друге – «установити порядок і умови, при яких германське військо має право реквізувати і ін., щоб такі вчинки війська не викликали у населення обурення» (підкреслення наше. – Д. Я.).

9 лютого п’ятеро «міністрів» уряду УНР дізналися: «наступлення німців йде по завданню мирної делегації» (підкреслення наше. – Д. Я.), а «М. Любинський склав відозву до німецького народу». На цій підставі можна виснувати, що згадану заяву написано принаймні до 9 лютого, дня, коли «уряд» ухвалив підготувати свою відозву до народу, яка мала би запевнити українців, що «німці тільки допомагають нам військом без всяких обов’язків, заміняють українську армію». На таку пропозицію М. Порш – на цьому слід наголосити окремо – прямо заявив: «допомога більшовикам з Московщини вимагала від уряду (тобто від РНМ УНР. – Д. Я.), щоб він звернувся теж за допомогою до дружньої держави». Яку допомогу «більшовикам з Московщини» мав на увазі член УСДРП, залишається загадкою. Але наступний за Поршем промовець (його прізвища в протоколі нема, але зі списку присутніх на засіданні можна зрозуміти, що це був або М. Ткаченко, або Є. Сакович, або Г. Сидоренко) виказав чи не найбільшу державну таємницю: «ми прохали на Україну не німців, а галичан», тобто австрійську армію!

9 березня це підтвердив інший «міністр» та активний учасник «Берестейської зради М. Левитський. Він щиро пояснив колегам, «як працювала мирна делегація в справі викликання на Україну австрійського війська»: «по згоді з урядом і членом делегації Севрюком (!!! —Д.Я.) військо повинно було бути по складу своєму українським. Але через те, що в склад його, як видно, увійшли поляки, мадяри та ін.», справа загальмувалась. Це, очевидно, стало повною несподіванкою для міністрів УНР. Вони й передбачити не могли, що у збройних силах мультинаціональної імперії могли бути не тільки «українці»! А їх в єдиній українській військовій формації в складі австро-угорської армії – курені УСС – станом на 1 березня 1918 р. було, за різними джерелами, чи то 500, чи то 3000 осіб. Мабуть, саме такої кількості вояків мало би вистачити, щоб установити контроль над територією завбільшки 600 тис. км2, на якій мешкало понад 30 млн людей, зокрема й 2 млн. озброєних чоловіків, які щойно втекли з фронту. Оцінюючи цю ситуацію, сучасні австрійські дослідники констатують, що, по-перше, Україна фактично перетворилася на німецько-австро-угорський кондомініум, або, за висловом австро-угорського представника у Києві, д-ра графа Яноша Форґача, «збільшеною і складнішою копією Шлезвіґа-Гольдштайна». По-друге, «у порівнянні із самою Австро-Угорщиною, підконтрольна їй територія виявилася величезною, позаяк вона приблизно дорівнювала території старої Австрійської імперії без Галичини. Втім, – пише Форґач, – досягнутий військовим шляхом успіх, який, зрештою, вилився в окупацію, не був підкріплений жодною політичною концепцією. Так само не мали чіткого стратегічного плану й німці. Також жодна із сторін навіть приблизно не спромоглася спрогнозувати розвиток ситуації хоча б на кілька місяців вперед».