Читать «Проект «Україна», або Таємниця Михайла Грушевського» онлайн - страница 164

Упадає в очі, що навіть у поважному академічному збірнику цей документ подано з посиланням на спомини Д. Дорошенка. Це по-перше. По-друге, як це випливає із заголовка, урядовці Австро-Угорщини та Німеччини трактували О. Севрюка (а саме його підпис стоїть під «Протоколом») як представника організації УЦР із незрозумілим статусом, а не як представника «держави» УНР. По-третє, про запрошення німецьких військ у зверненні не йдеться – мова, як бачимо, йде виключно про австро-угорські підрозділи. По-четверте, дослідники розходяться в питанні про дату такого звернення і відповіді на нього. Так, В. Коваль вказує на 2 (15) лютого як на дату, коли звернення М. Любинського як голови делегації отримали урядовці у Відні й Берліні, і наступний день, коли його було оприлюднено в німецькій пресі. Нарешті, в тексті, наведеному Д. Дорошенком і передрукованому в збірці документів УЦР, не вказано, коли саме з’явилося історичне прохання до союзників. Якщо вважати дату, наведену В. Ковалем, правильною, то виникають інші непорозуміння: так, у протоколі засідання так званої РНМ УНР від 8 лютого наводяться слова зі звіту військового «міністра» Жуковського, який доповів про свою зустріч із якимось німецьким генералом на залізничній станції Маневичі, між Ковелем та Сарнами.

За словами Жуковського, «генерал доложив, що справа допомоги німецьким (підкреслення наше. – Д. Я.) військом Україні в боротьбі з більшовиками проводиться в тісному контакті з українською мирною делегацією в Бресті. <…> Наступленіє німців, – вів далі Жуковський, – іде по лінії Дубно – Олика – Рафаловка – Чорторийськ – Костюхівка – Лунінець», він «пропонував генералу вести наступленіє далі по лінії «Гомель – Брянськ – Куп’янськ – Дебальцеве <…> і генерал згоджувався з таким планом». Інакше кажучи, за тиждень до «звернення» Любинського по допомогу УНР український міністр пропонував німцям увійти на територію іншої держави, а саме – ще офіційно не скасованої Російської республіки! Хай там як, достеменно встановленим фактом є те, що 5 лютого, за три дні до (!) підписання мирової угоди в Бресті, німецькі війська під командуванням генерала А. Лізінгена почали просуватися в напрямку на Київ коліями Луцьк – Бердичів та Сарни – Коростень, а також уздовж траси Луцьк – Житомир.

Появу німецьких та австрійських військ треба було якось пояснити – на це наважився тогочасний міністр внутрішніх справ УНР П. Христюк. Його пояснення звучало так: «на Україну вступили українські військові частини, організовані з полонених українців німецькі та австро-угорські війська, у т. ч. австрійські стрільці – галичани, для відновлення здобутків української революції та захисту незалежної України (підкреслення наше. – Д. Я.). <…> Всі, хто буде агітувати проти, вважатимуться державними злочинцями і будуть притягатися до суду». Так звані «українські військові частини», про які просторікував п. Христюк, – це дивізія чотириполкового складу з полонених військовослужбовців російської армії, нашвидкуруч збита за угодою між урядами Німеччини та України.