Читать «Проект «Україна», або Спроба Павла Скоропадського» онлайн - страница 11

Висновок автора

Суть так званих «національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920/21 pp.», або так званої «Української революції», – грабунок селянами чужої власності та фізичне винищення її власників.

Ігрова площа Павла Скоропадського

Вся діяльність Скоропадського та його прихильників, спрямована на реалізацію їх проекту «Україна», була жорстко детермінована конкретними обставинами часу та місця, обставинами їх походження, народження, освіти та виховання. Вийти за ці межі вони фізично не могли. Свобода їх політичного маневру була вкрай обмеженою.

Перше обмеження стосувалося насамперед перебігу подій на Західному фронті Першої світової. Підписавши мир у Бресті, УНР формально вийшла з війни. Фактично війна для неї продовжувалася, але у складі ще вчора ворожої коаліції. Продовжувалася, ясна річ, не прямо – російські «українці», на відміну від «українців» австрійських, прямої участі у військових діях уже не брали. Територія більшої частини сучасної України розглядалася й використовувалася країнами Почвірного союзу як ресурсне джерело, покликане якщо не принести їм перемогу у війні, то принаймні значно полегшити становище голодуючого цивільного населення Австро-Угорщини та Німеччини і їх збройних сил. Отже, саме утилітарні обставини військового часу поставили на порядок денний питання про забезпечення економічних інтересів країн Почвірного союзу, насамперед в царині постачання продовольства з окупованих територій.

Обмеження друге було, якщо можна так сказати, «внутрішнього» походження. На комплексне його висвітлення наважився В. Скальський. Дослідник установив, що зміни у самосприйнятті тогочасних «українців» відбулися, головним чином, упродовж березня – квітня 1918 р. Причини такої зміни названі такі. Перша. «Після визволення Києва від більшовиків серед населення масово поширилися погромні настрої. І, звісно, вони були спрямовані проти євреїв. До єврейських погромів справа не дійшла, але випадки самосудів мали місце. За три тижні більшовицької окупації Києва у населення склався образ більшовика-єврея: «всі червоногвардійці були євреї…. Антиєврейські настрої, – пише він, – мали й інше джерело. Під час більшовицьких реквізицій майна буржуазії багато речей потрапило до єврейських дрібних підприємців. Погромники приносили викрадені предмети перекупникам чи у невеличкі магазини, які заробляли гроші в тому числі скупкою та перепродажем краму. Їх власниками у більшості випадків були, в силу різних історичних обставин, євреї. Після визволення від більшовиків колишні власники намагалися відшукати своє майно і знаходили його в єврейських магазинах та складах… У міському середовищі у березні – квітні 1918 року існувало дві тенденції суспільних настроїв: страх перед більшовизмом, бажання помститися своїм псевдопролетарським кривдникам, що легко набувало антиєврейського характеру, а також несприйняття Центральної Ради як серйозної, потужної політичної сили, яка здатна до якісного державотворення». Обмеження третє – радикальні соціальні та національні погромницькі практики села. Історична правда полягає в тому що вся історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є не чим іншим, як історією тотального погрому. Селянського погрому. Погрому соціального. Погрому економічного. Погрому політичного. Погрому культурного. Погрому духовного. Погрому інтелектуального. Історія так званих «національно-визвольних змагань українського народу», чи то «Української революції», є історією погрому, який за своїми масштабами та наслідками багатократно перевищив «Велику Руїну», організовану і втілену в життя Богданом Хмельницьким та його бандитською козаччиною. Слово – фахівцям: