Читать «Проект «Україна», або Спроба Павла Скоропадського» онлайн - страница 10

Десятий висновок: внаслідок природних географічних та кліматичних особливостей «виробити єдиний підхід до вирішення аграрної проблеми щодо різних місцевостей» українські есери на чолі з Грушевським не спромоглися і тому «вирішили піти по накатаному шляху соціалізації» та «порівняння». Практично це означало тотальний розгром найбільш продуктивних – поміщицьких – господарств та торжество селянського принципу «захватного права». Наслідок не забарився – у «вирі анархії і беззаконня страждали не лише поміщики, але й самі селяни… На місцях не вщухали аграрні конфлікти між селами і навіть в межах одного села». При цьому офіційна селянська влада, тобто УЦР, а згодом УНР, намагалися «вирішити» аграрне питання «на законній підставі», а селяни – «явочним порядком на основі звичаєвого права».

Головний висновок, який випливає з докторського дослідження Віталія Лозового, є, на нашу думку, таким: формально скасувавши приватну власність на землю, УЦР не могла реалізувати своє аграрне законодавство, оскільки не існувало «повних відомостей про площі державного земельного фонду, землю не розбито за категоріями, а також не складено списки безземельних та малоземельних селян». Іншими словами, УЦР та УНР принципово не могли вирішити завдання, задля яких вони створювалися, заради яких зірвали теоретично можливі демократичні соціально-економічні та політичні перетворення в Російській державі, заради яких пішли на повномасштабну громадянську війну, переможцем в якій вийшла третя сила – російські більшовики. Останні врешті-решт змогли опанувати «українське» село лише впродовж наступних 15 років – вінцем цієї переможної стратегії став голодомор 1932—1933 pp.

Селянство мріяло ні про що інше, як тільки про те, аби «відособитись від інших верств суспільства і «законсервуватись» у своєму стані зі своїм народним судочинством «по правді і справедливості». Селяни відкидали державне право, оскільки ним гарантувався принцип непорушності приватної власності поміщиків», але не тільки поміщиків, а й заможних селян, та й взагалі всіх громадян Російської держави.

Увійшовши в «цивілізаційний конфлікт» з інститутом держави як такої (при цьому форма її політичного устрою значення не мала), село намагалося досягти своїх цілей також і шляхом бойкоту хлібних поставок. Це мало своїм наслідком запровадження адміністративних позаекономічних, а згодом і силових методів задля забезпечення збройних сил та несільського населення продовольством. Це, в свою чергу, спричинилося до розриву столітніх економічних зв'язків між містом і селом, до «натуралізації та архаїзації відносин в сільському господарстві».