Читать «Петро Дорошенко» онлайн - страница 39

Спочатку Дем’яна Многогрішного визнавали тільки Сіверщина і Київ, потім на його бік перейшли Переяславський і Прилуцький полки. Однак південні полки (наприклад, Лубенський) ще довго вважали своїм гетьманом Дорошенка. Для останнього дії Многогрішного були, звичайно, неприємним сюрпризом. Сам він залишити боротьбу із Суховієнком не міг, а присланому на лівий берег з кількома тисячами козаків Григорію Дорошенку змінити ситуацію не вдалося. Петро Дорофійович писав гнівні листи на адресу лівобережного гетьмана. У Гадяч прибув інший його брат Андрій, який дав зрозуміти російському уряду, що є можливість примирення і прийняття підданства Росії всієї України за умови виведення з міст воєвод і відмови Москви від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Але Росія вже визначилася зі своїм ставлеником і продовжувала співпрацювати з Дем’яном Многогрішним. Так було втрачено шанс на возз’єднання України.

Прийняття турецького протекторату. Боротьба із Суховієнком. 1669

Андрусівське перемир’я і наступні події, як в Україні, так і на міжнародній арені, змусили гетьмана Дорошенка всерйоз задуматися над тим, під чиїм верховенством його країна все-таки має більше шансів об’єднатися і стати хоча б відносно самостійною. З Річчю Посполитою добрі відносини не складалися. Хоча гетьман уперто називав себе й далі гетьманом Війська Запорозького Його Королівської Милості, на практиці з поляками велася війна, то затихаючи, то спалахуючи з новою силою. Варшава усе ще не могла погодитися на те, що країна, яка ще недавно належала їй цілковито, може існувати і без контролю з боку короля й шляхти. У 1668 році Ян ІІ Казимир відрікся від престолу, а на його місце в наступному році був обраний Михайло Вишневецький, відомий також як Михайло Корибут – син смертельного ворога козаків Яреми Вишневецького, який ставився до українців не набагато краще за свого батька. Відразу після його обрання Петро Дорошенко направив до нього посольство з проханням підтвердити козацькі вольності, але король не захотів піти назустріч гетьману. Постійний контакт, який Дорошенко підтримував з Росією, як ми могли переконатися, також не приводив до позитивного для гетьмана результату. Розривати заради України мирні пакти з Річчю Посполитою цар не бажав.

Цілком природно, що Петро Дорошенко змушений був звернути увагу і на ще одну можливість – протекцію Османської імперії та дружбу з Кримським ханством. Подібний орієнтир не був таким вже й новим словом в українській міжнародній політиці. Відомо, що в 1653 році за крок від цілковитого прийняття турецької протекції був Богдан Хмельницький, що, власне, і змусило Москву поспішити з прийняттям України під своє верховенство. Не варто й говорити про те, наскільки різні перемоги козацького війська були можливі без участі татар. Це стосується і Жовтих Вод, і Конотопа. При цьому мало не кожен український лідер, ведучи збройну боротьбу, був приречений потрапити у вкрай незручне становище – не використовувати татар він не міг, вони б тоді просто грали на боці його суперника; а використовуючи – ризикував позбутися союзників у найбільш вирішальний момент, а також повинен був дозволити татарам грабувати країну, що викликало ненависть і до них, і до нього з боку місцевих жителів. Тримати хоча б якийсь час татар у шорах міг тільки їхній сюзерен – турецький султан. Це було ще одним чинником, що змушував дивитися не тільки на Бахчисарай, але й далі – на Стамбул. Досвід васального підпорядкування Порті мали сусіди України – Молдавія, Волоське і Трансільванське християнські князівства. У цілому, ступінь їхньої самостійності був дещо вищий, аніж готові були надати Україні Московське царство або Річ Посполита.