Читать «Петро Дорошенко» онлайн - страница 30

Перший наступ військ калги-султана поляки зупинили вогнем піхоти й артилерії з польових укріплень, що неважко було зробити, бо наступ численні татари вели на вузькому фронті.

Слідом за цим пішла в контратаку блискуча польська кавалерія з другої лінії. Друга лінія татар тим часом опинилася також у межах досяжності польських ядер і, потрапивши під серйозний обстріл, не змогла прийти на допомогу землякам з першого ешелону. Невдачею закінчилася і спроба козаків Дорошенка обійти поляків із флангу, щоб форсувати річку і вийти полякам у тил. Залишок польської кінноти цілком успішно стримав цей натиск. Їй допомагала в цьому «табірна челядь» – ті самі селяни, що воювали на боці Собеського. Армію Дорошенка і Крим-Ґірея підвела і погана координація дій між татарами й козаками. Виступаючи в різний час, вони давали можливість полякам перекидати війська з флангу на фланг. Козаки і татари змушені були перейти до облоги польського табору.

Сама по собі невдача в битві під Підгайцями ще не була фатальною для всього ходу кампанії. Облога табору повинна була принести Дорошенкові успіх. Але тут втрутилися інші обставини, що в черговий раз продемонстрували розкол українського суспільства, невміння його лідерів підкорити свої дії спільним інтересам. Те, що татари можуть будь-якої миті розвернутися й піти геть, уклавши сепаратну угоду з противником, було відомо і раніше. Досить згадати битву під Берестечком 1652-го або події під Зборовом 1649 року. Та цього разу вони покинули поле бою з інших міркувань. Як ми вже говорили, була в Україні одна впливова людина, червоною ниткою через біографію якої проходила боротьба з мусульманськими сусідами країни. Ця людина – Іван Сірко, який вибрав зручний момент, щоб ударити татарам в тил. Ще в серпні 1667 року його козаки атакували турецький Очаків, а на початку вересня кілька тисяч козаків під командуванням Сірка і кошового отамана Рога виступили на Крим, прорвалися через Перекоп і заходилися спустошувати півострів. Сірко направив свої війська на Кафу (нинішню Феодосію), а Ріг – на столичний Бахчисарай. Обидві частини Запорозького Війська безжалісно вирізували і випалювали татарські улуси й міста, забирали майно, гнали худобу, і сам кримський хан, рятуючись від козаків, покинув Крим морським шляхом. За словами літописця, у Криму залишилися «тільки пси й коти». У рабство було захоплено півтори тисячі людей, дві тисячі православних невільників, навпаки, було звільнено. Звістка про домашню трагедію змусила татар негайно припинити воєнні дії в Україні. Довіри до козаків у них поменшало, та й потрібно було налагоджувати побут на батьківщині. Через голову П. Дорошенка калга-султан почав переговори з Яном ІІІ Собеським і буквально за кілька годин досягнув з ним угоди, підписавши трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». Татари обіцяли надалі розв’язувати питання мирним шляхом, утримувати від нападу на Річ Посполиту Буджакську орду (що не визнавала верховенства кримського хана), відпустити деяких бранців (у тому числі захопленого торік під Браїловом Маховського). Зі свого боку поляки обіцяли продовжити виплату татарам так званих упоминок – плату за ненапад, а доки татарський посол не отримає цих «подарунків», відправити до Бахчисарая своїх людей як заручників. Укладаючи договір з татарами, поляки дозволили їм узяти на зворотній дорозі ясир, що вони й поспішили зробити, спустошивши тільки на Покутті близько трьохсот сіл.