Читать «Козацькі війни К. Косинського та С. Наливайка. 1591-1596» онлайн - страница 59

Мученицька смерть Наливайка теж перетворилась на поетичну, хоч і моторошну, легенду. Нібито його стратили особливо жахливо – посадили в мідного бика, якого розпекли на вогні. За другою версією, Наливайка посадили на розпечену залізну кобилу, а за третьою – надягнули на голову таку ж розпечену залізну корону. Походження цих легенд досліджував Іван Франко. Він довів, що їх корені слід шукати в одному з давньогрецьких міфів, де саме так карали претендентів на державну владу. Тому цю легенду могли вигадати лише «книжники» – освічені люди того часу, які знали давньогрецьку літературу. Можна припустити, що це були церковники, неважливо, католики, уніати чи православні.

Ім'я Наливайка відбилося в назві одного з районів давньої Варшави, де його стратили, – Налєвки. Якщо в столиці чужої й ворожої козацтву країни жила пам'ять про Наливайка, то що вже казати про Україну?! І за двісті років по його смерті в різних місцевостях згадували Наливайкові шлях, яр і колодязь. Із цього можна зробити висновок, що Наливайко був одним із найулюбленіших історичних героїв козацтва до початку війни Богдана Хмельницького.

Поразка Наливайкового повстання й згортання великого козацького руху, який дістав назву козацьких війн кінця XVI ст., не означали занепаду козацтва. Усе сталося навпаки. Протягом 1591–1596 років Придніпров'я та Східне Поділля, а також інші регіони були в руках козаків. Там не діяла місцева влада, а було лише місцеве самоуправління, або влада козацтва. Такі обставини сприяли швидкому покозаченню місцевого населення, тим паче, що ці регіони завжди були тісно пов'язані з козаками. Саме звідси походила більшість запорожців і учасників козацьких походів ще з часів виникнення козацтва. Саме тут проживали представники тих суспільних груп, які стали основою козацького прошарку. Це були насамперед дрібні бояри, які з литовських часів відбували військову службу на степовому прикордонні. Іншими словами, дрібне лицарство, котре мало на меті охорону кордону й українських замків. Литовська влада визнавала їхні лицарські права і надавала за службу певні суспільні привілеї.