Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 60

До скрути, якої зазнав у ту пору гетьман, додалася загибель його сина Тимоша Хмельницького, а також втрата Молдавії, погіршення відносин з кримським ханом. Найбільш вірогідними союзниками України він вважав Московське царство і Османську Порту. Перевагу було віддано Москві, бо союз з одновірним православним царем видавався значно сприятливішим.

Тобто фактично, якщо не зважати на концепцію «возз'єднання», українська та російська історіографії висунули лише одну причину звернення України по допомогу саме до Росії – їх належність до однієї релігійної конфесії. Не заперечуючи наявності протистояння Європи та ісламського світу, мусимо ще раз наголосити, що воно від самого початку не було тотальним, до того ж у XVII столітті релігійні чинники починають втрачати свій вплив на політику – їх місце посідають національні, геополітичні, економічні та фінансові інтереси. Тому ми не можемо мотивувати українсько-російське зближення тільки одновірністю. Ймовірніше, що гетьман домагався від цього зближення не стільки союзу, скільки нейтралітету, точніше невтручання Москви в українсько-польський конфлікт на боці Польщі.

Якщо позицію України щодо союзу з Росією важко визначити, то з'ясувати позицію самої Росії в цьому питанні ще важче. Найчастіше мотив Росії для зближення з Україною визначають як суто ідеологічний: одновірність, твердження про монархів Російської держави як правонаступників Київської Русі, претензії московських державців на польський престол, а польських – на московський, реваншистські настрої з приводу програної Смоленської війни (1632). Деякі дослідники розглядають вступ Росії до українсько-польського конфлікту як засіб прорватися до Балтійського узбережжя і закріпитися там.

Усі ці пояснення погано узгоджуються з існуючою інформацією про внутрішній і зовнішньополітичний стан Московського царства в середині XVII століття. Положення правлячої династії було нестабільним. Романови сіли на престол щойно після династичної кризи з громадянською війною та іноземною інтервенцією, ще досить значною була опозиція новому царському дому, адже династія правила порівняно недовго (з 1615 p.). Земський собор 1649 року розпочав комплекс реформ, що торкалися всіх сторін життя російського суспільства, в тому числі релігійного, і були спрямовані на посилення царської влади. Скоріше за все договорами 1647 року з Польщею і 1649 року із Швецією сторони прагнули забезпечити зовнішню безпеку країни на час реформ. Безпосереднє втручання Москви в польсько-український конфлікт не на боці Речі Посполитої загрожував довготривалою війною, що у зв'язку з внутрішньою нестабільністю було особливо небезпечно.

Ні російська, ні українська історіографія так і не дала прийнятної відповіді на питання: чому Москва все ж таки наважилася піти на такий ризик?