Читать «Переяславська Рада. 1654» онлайн - страница 29

У своїх працях М. Костомаров подає лише два типи лідерів: це або ватажки народних рухів, або ті, кого він у «Законі Божому» називає «панством». Панство він змальовує найтемнішими фарбами, наприклад героїв «Смутного времени в Московском государстве». Набагато тепліше автор ставиться до людей кшталту Степана Разіна. У М. Костомарова є навіть спеціальне дослідження «Бунт Стеньки Разина». Саме повстання він сприймав як війну російських козаків проти уряду. Тобто як українські визвольні змагання, так і повстання Степана Разіна сприймалися автором як речі одновимірні.

Основою обох рухів, за М. Костомаровим, були соціально-економічні мотиви, важливим визнавався ним і релігійний аспект. Богдан Хмельницький зображувався як своєрідний український варіант Степана Разіна. Українсько-польський конфлікт М. Костомаров уявляє не як зовнішньополітичну акцію, а як внутрішній конфлікт у Речі Посполитій. Автор не сприймає Україну як суб'єкта зовнішньої політики; у працях М. Костомарова – це об'єкт територіальних претензій Туреччини, Московії, Речі Посполитої тощо. Політичної ж волі самої України, за такого розгляду її історії, просто не існує – за нею залишено тільки право на етнічну окремішність і у зв'язку з цим – на певні географічні кордони.

Наукові праці та художні твори, написані М. Костомаровим, є наслідком тяжкої духовної, світоглядної кризи українського суспільства. І найбільше ця криза позначилася на світогляді політичному. Усе XIX століття українська еліта відстоювала етнічну окремішність українців в українсько-польських та українсько-російських ідеологічних баталіях, геть відійшовши від політичної боротьби.

Навіть твори Тараса Григоровича Шевченка, попри безмежну повагу і любов до великого поета, нікого не надихнули «прочитати знову тую славу». Хоча такі вірші, як «Великий Льох», «Розрита могила» (початок 40-х pp. XIX століття), поема «Гайдамаки» та ін., справили на його сучасників дуже сильне враження. Слід зазначити, що його погляди на українсько-російські стосунки принципово не відрізнялися від тих, що були відомими широкому загалу української інтелігенції з «Історії русів» чи «Истории Малой России…» Д. Бантиш-Каменського. Для Тараса Шевченка українсько-російське зближення в 50-х pp. XVII століття теж було приєднанням, яке сприймалось як інкорпорація України до Росії. Він так само розцінював цю подію як епохальну для історії України. Але для Тараса Шевченка договір 1654 року – це національна катастрофа, така як і Полтавська битва 1709 року, чи навіть гірша за неї. Полтавська битва є військовою поразкою, якої завдав тобі ворог на полі бою, а все, що відбувається після неї, є закономірним наслідком цієї поразки. Переяславська рада, взагалі зближення з Московією – то вже добровільна акція, та ще й розпочата з ініціативи української сторони.