Читать «Олександр Довженко» онлайн - страница 50

26 листопада 1956 року вранці мали розпочатись перші павільйонні зйомки «Поеми про море». На «Мосфільм» були викликані актори. Декорації ще пахли свіжою фарбою і клеєм. На чорній дошці в робочій кімнаті знімальної групи – останній малюнок, зроблений рукою Олександра Петровича: широкий екран, поділений на три рівні частини: в центрі мати гойдає колиску з немовлям, праворуч і ліворуч палають села, на цьому фоні солдати ідуть у бій. Та освітлювачі так і не ввімкнули юпітерів у цьому павільйоні: вночі зупинилося серце того, хто так гаряче, так натхненно готувався відкрити тут людям світи, тільки йому відомі. Напередодні, в неділю 25 листопада, Довженко був на дачі в Передєлкіно. Весь цей день у нього боліло серце, Олександр Петрович навіть не вставав з ліжка, але поривався їхати в місто. І поїхав. О 23 годині 40 хвилин у своїй квартирі по Можайському шосе (нині – Кутузовський проспект) раптово помер Олександр Петрович Довженко.

Ще в 1945 році Майстер записав у «Щоденнику»: «Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі. Пошли, доле, щастя людям на поруйнованій, скривавленій землі!». Однак поховали його в Москві, на Новодівичому кладовищі. На звернення Юлії Іполитівни до українського уряду ніхто не відгукнувся, на похорон великого режисера ніхто з верхівки української Спілки письменників не приїхав. Але ж прийшли Іван Козловський, Марк Бернес, Сергій Герасимов, Костянтин Симонов, Юрій Тимошенко…

Олесь Гончар так оцінював творчий доробок митця: «Ясно лише, що зреалізував себе Довженко далеко не повністю. І не так, як хотів би… Все життя він змушений був відкуповуватись від режиму. За геніальну «Звенигору» мав платити антиукраїнським «Арсеналом», за мудру «Землю» – силуваним «Щорсом», за бунт «України в огні» – казенним «Мічуріним» <…> Справді, яка трагедія художника!» Що залишив нам Олександр Петрович? Як писав Іван Кошелівець: «Довженко належить до обраних, життя яких у творчості триває й посмертно». Режисер Довженко поставив 12 художніх і документальних фільмів («Сумка дипкур’єра», «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», «Аероград», «Щорс», «Мічурін»; «Визволення», «Радянська Буковина», «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні»); письменник Довженко написав 15 кіносценаріїв та п’єс, 20 оповідань та автобіографічну повість. Але як прозаїк він написав так мало з того, що задумав! Тільки в щоденникових записах 1949 року знаходимо понад п’ятдесят літературних задумів, серед яких – історична хроніка про київського князя Святослава, твори про Вітчизняну війну і сучасність, епічний роман «Золоті ворота»… Усе частіше майстер приходив до думки, що взагалі він займатиметься тільки літературною діяльністю. У хвилини тяжких роздумів занотовує до «Щоденника»: «Основна мета мого життя не кінематографія. У мене уже немає фізичних сил для неї». Однак у ньому живе і художник-режисер, і він не розлучається зі своєю заповітною мрією: «Хоч і повечорів мій день, але я вірю, що два кращі мої фільми десь іще попереду і я можу ще приносити радість народу». Максим Рильський зауважував, що Довженко «все життя поєднував у собі і художника-образотворця, і письменника, і кінорежисера, і мислителя та громадського діяча. Правда полягає в тому, що творчу спадщину Довженка треба брати у всій її чудовій сукупності».