Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 315

– Кинь хустку, – скомандувала дівчина.

Фет-Фрумос так і зробив.

Вони побачили позаду себе велике озеро, в якому купалися сріблястий місяць і вогненні зірки.

Фет-Фрумос почув довге заклинання і здійняв очі на хмари. На віддалі двох годин шляху летіла в піднебессі північ на мідних крилах. Коли божевільна стара догребла до середини озера, Фет-Фрумос підкинув угору свою палицю, вона вдарилась об крила півночі. Ніби камінь, упала північ на землю і жалібно каркнула дванадцять разів.

Місяць сховався за хмарами. Стара, під тягарем залізного сну, занурилась у чарівне озеро, яке по середині поросло довгою чорною травою. Такий вигляд мала темна душа старої.

– Врятований! – вигукнула дівчина і пішла в туманне царство тіней, звідки з'явилася на землю, викликана чаклунством старої, а юнак поскакав до замку Дженара.

Цього разу Дженар полював на відстані семи днів шляху. Фет-Фрумос посадив його дочку на коня перед собою, і всі сім котячих голів занявкали в один голос.

Кінь Дженарів голосно заіржав.

– Що сталося? – запитав мисливець.

– Фет-Фрумос викрав твою дочку, – сказав чарівний кінь.

– Наздоженемо ми його? – поцікавився Дженар, дивуючись, чому Фет-Фрумос і досі живий.

– Ні, – мовив кінь, – він скаче верхи на моєму братові, у якого на п'ять сердець більше, ніж у мене.

А тим часом Фет-Фрумос із дочкою Дженара прибули до царського палацу.

Ніхто вже не вірив, що Фет-Фрумос повернеться, а його наречена виплакала всі очі. Сліз зібралася повна золота купіль, у якій цілий і здоровий Фет-Фрумос змив із себе дорожній пил. Сліпою заснула вона в його обіймах, і снилося їй, що Богородиця узяла з небосхилу дві блакитні вранішні зорі й поклала їх дівчині на чоло. Прокинувшись, вона знову стала зрячою.

На завтра було призначено весілля царя з дочкою Дженара.

На післязавтра грали весілля Фет-Фрумоса.

Попереду їх чекало довге і щасливе родинне життя, а якщо вірити чуткам, що над Фет-Фрумосами час не владний, то й вічне.

Ованес Туманян

Розумний і дурний

Жили колись два брати, розумний і дурний. Розумний змушував дурного на себе працювати і так знущався з нього, що одного дня бідолаха не витерпів. Не хочу, каже, з тобою жити, віддавай, що мені належить, і прощавай.

– Добре, – погодився розумний. – Я погодую худобу, а ти востаннє збігаєш на водопій і приведеш її назад. Яка корівчина зайде у хлів – моя, яка не зайде – твоя.

На вулиці холодний вітер до кісток пронизує, а дурний погнав корів на водопій. Назад замерзла худоба не йшла – стрімголов бігла до теплого хліва, аби швидше всередину. Серед двору залишився один лише бичок-одноліток – ото й весь дурнів спадок.

Накинув дурень на шию бичкові налигача і потягнув на базар. Дорогою трапилися їм руїни якогось покинутого будинку.

– Гей, бичку, переставляй копита! Ну ж бо! – підганяє дурень.

А руїни йому у відповідь:

– Ну ж бо!..

Дурень зупинився:

– Це ти мені кажеш. Чи не так?

– Так… – відповідає луна.

– То, може, бичка візьмеш? Він пасся влітку в бору!

– Беру…

– Скільки даси? Багато не треба обіцять.

– П'ять…

– Зараз заплатиш мені?

– Ні…

– То я завтра прийду. Де хочеш знайди!