Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 307

– Як же міцно я спав!

– І не прокинувся б ти ніколи, Білий Арапе, якби не я, – сказала донька Рудого царя, цілуючи його і повертаючи королевичу старий батьківський меч.

А Зелен-цар зараз же закоханих благословив і своїм королівством правити призначив. На їхньому весіллі гуляли бідні й багаті, бджолина цариця і мурашиний народ – словом, усі. А може, і досі гуляють.

Деніле Препеляк

Жили в одному селі рідні брати, обидва були одружені. Старший був працьовитий, бережливий і заможний, що не зробить – усе до ладу, от тільки дітьми Бог обділив. А молодший брат був нещасливий бідняк, ледачий, зате дітлахів – семеро по лавках. А ось жінка у бідняка була працелюбна і добра, а в багатого – скупа і злішої не знайти.

Тільки й водилося у бідного брата, що пара волів – хоч і гладких, та все ж таки без плуга-борони, воза-саней яка з них користь? Щоразу, коли була в них потреба, просив у інших, частіше – у брата, в якого всього було вдосталь. А того потім жінка шпиняла.

– Рідня ріднею, – любила повторювати вона, – а копійка любить, щоб її рахували.

– Не скупися, жінко. Окрім мене, братові допомогти нікому.

Так би й далі велося, якби не віз. Через кожні два дні Деніле по воза приходить: то дрова привезти треба, то борошно, то сіно…

– Послухай, брате, – сказав нарешті старший молодшому. – У тебе ж є воли, чому воза не купиш? Мого вже геть поламав, нічого вже позичати.

– Твоя правда, – погодився молодший, – та де ж гроші взяти?

– Бери волів – вони у тебе рослі і гарні – і йди на ярмарок. Продаси цих – інших візьмеш, які дешевші. А на різницю воза купиш, господарство заведеш собі.

– Слушна порада!

Поспішив додому, вивів волів на налигачі та й пішов на ярмарок. Піднімається на похилий пагорб, а назустріч йому чоловік, поперед себе нового воза котить, щойно на ярмарку купив.

– Почекай, добрий чоловіче, – звернувся до нього Деніле. – Притримай свого воза, на одне слово підійди.

– Я почекав би, та він не стоїть. А що?

– Віз у тебе нібито сам їде?

– Хіба сам не бачиш?

– Пропоную обмін: ти мені воза, я тобі волів, намучився вже з ними: то сіна їм треба, то загороду давай, то від вовків бережи… Вже якось приловчуся воза штовхати, якщо він і сам їде.

– Я дивлюся, ти не такий простий, як здаєшся… – сказав господар воза. – Тобі поталанило, що я сьогодні зговірливий – по руках: тобі – віз, мені – воли!

Узяв Деніле воза, під гору додому йде.

– Зовсім сказився віз! Як накладу мішків з борошном чи сіном, щоб так само котився!

А віз знай собі мчить уперед, немов обігнати його хоче.

Але за спуском пішов підйом. Спинився віз – і ні з місця.

– Погана була ідея з возом!

Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:

«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»

Бачить – перехожий жене кози.

– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?

– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…