Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 298
Афанасий Фрезер
– Так це він мені міст спорудить?
– На те сподіваємось, ваша величносте.
– Забирай свого кабана і марш звідси! А якщо до завтрашнього ранку не буде мосту, не буде у тебе голови.
Удома розповів дід бабі про все, засперечалися чоловік з жінкою, аж під ранок їх сон зморив. Порося тоді віконце копитцем вибило, дмухнуло – і ніби два вогняні клубки потяглися від хатки до білокам'яних царських палат. Диво-міст з усім, що при ньому належить, виник немов з повітря. Хатка дідова стала палацом, та розкішнішим за царський. Прокинулися дід з бабою – а вони виряджені в пурпур, усе золото світу – в їхній скарбниці. А порося знай собі бавиться, на перських килимах качається.
Все царство облетіла чутка про велике диво. На царській раді ухвалили царівну за дідового сина віддати, правда, весілля не грали – що за вінчання з поросям?
Але царська дочка зі своєю долею змирилася і почала господарювати в новому палаці.
Вдень порося як і раніше по палацу скакало, а вночі свинячу шкіру з себе знімало, обертаючись на красеня царевича. Ніби й звикла до нього молода, а через два тижні відвідала батьків і виклала перед ними все як на духу. Мати візьми та й навчи її:
– Як твій чоловік засне, кинь його свинячу шкіру у вогонь, так ти її й збудешся!
Як тільки повернулася вона додому, наказала камін розпалити. Затріщала в полум'ї щетина, згорнулася кинута у вогонь свиняча шкура. Запах пішов по всьому будинку, і молодий прокинувся, із жахом підхопився. Кинувся до каміна, заплакав:
– Дурна жінко! Що ти наробила?! Якщо хто навчив тебе, зробив ведмежу послугу; якщо в твоїй голові такий план зародився, мало в ній розуму!
Раптом залізний обруч стягнув стан цариці, а чоловік усе говорив:
– Лише коли я доторкнуся до твого стану правою рукою, спаде цей обруч і ти зможеш народити немовля, бо через дурість свою нашкодила ти і нещасним батькам моїм, і мені, і собі. Якщо я коли-небудь знадоблюся, знай, що ім'я моє Фет-Фрумос, а знайти мене можна в Ладан-монастирі.
З цими словами Фет-Фрумос пощез з очей, а разом з ним і диво-міст, і палац, у якому старі з невісткою серед усього золота світу жили. Дід з бабою поплакали і невістку на всі чотири сторони відпустили, адже тепер їм її не прогодувати.
І пішла вона білим світом блукати, чоловіка свого шукати. Довго-довго вона йшла, перш ніж дісталася до самотньої хатки, порослої мохом, і постукала в хвіртку.
– Хто? – відгукнувся старечий голос.
– Відчиніть подорожній без даху над головою.
– Коли з добром ти, заходь, а ні – йди собі, он у мого собаки зуби сталеві, не встережешся!
– З добром, бабусю!
Відчинила стара хвіртку:
– Як ти сюди втрапила, жінко? Сюди і жар-птиці не залетіти, не те що людині дійти.
– Гріхи свої спокутую, бабусю. Паломниця я до Ладан-монастиря, а де він, і знати не знаю.
– Щасливий твій бог, якщо втрапила прямо до мене. Я – свята Середа, може, чула?
Кликнула свята Середа клич, і відразу збіглися звірі з усіх її володінь. Заходилася свята Середа розпитувати їх про Ладан-монастир, але всі в один голос відповідали, що навіть вони про це нічого не знають. Засмутилася свята Середа, та нічого не вдієш. Дала вона подорожній просфору і трохи вина на дорогу, а також золоту прядку-самопрядку (у біді, мовляв, стане у пригоді) і послала бідолаху до своєї старшої сестри святої П'ятниці.