Читать «100 чарівних казок світу» онлайн - страница 236
Афанасий Фрезер
* * *
До садівника не ходжу. Він сердиться: чому в мене лапи завжди брудні? У сабо мені ходити, чи що?
Ox, ox… Одна тільки радість – розшукав у шафі забуту сигарну коробку з олівцями, поцупив у буфетній прибутково-видаткову книжку, і ось знову веду свого щоденника.
Якби я був людиною, неодмінно видавав би журнал для собак!
Як я схуд, якби ви знали. Зінина тітка була б дуже задоволена, якби була тепер схожа на мене. Адже вона все схуднути хоче. А сама цілий день все запихається та затягується.
Клятий садівник і консьєрж змовилися – з'їдають усі харчі самі, а мені готують тільки цю страхітливу вівсянку. Дворовому псові дають великі кістки і суп з черствим хлібом. Він зі мною ділиться, але де ж мені розгризти таку кістку, коли вона твердіша за праску? А суп… Таким супом у бістро тарілки миють!
Навіть молока шкодують, жаднюги! Адже молоко дає корова, а не вони. Я б її й сам подоїв: ми з нею дружні, і вона мені завжди в очі дихає, коли я прибігаю в сарай. Але як я її доїтиму моїми нещасними лапами?…
Придумав штуку. Соромно дуже, але що ж робити – їсти треба. Коли дощ стихне, бігаю іноді в сусіднє містечко до знайомого бістровника. У нього вечорами під грамофон танці. Танцюють фокстрот. Мабуть, собачий танець.
Я на задні лапки стану, живіт підтягну, кручуся і головою киваю.
Всі пари і танцювати кинуть… Кружком зберуться і регочуть так, що грамофона не чутно.
І таку вже порцію м'яса мені замовлять, що я ледве додому добираюся. Та ще телячу кісточку в зубах принесу на сніданок.
Ось як ради голоду принижуватися доводиться!
Шкода тільки, що немає іншого маленького собачки. Ми б з ним танцювали удвох і завжди були ситі.
* * *
Треба записати всі свої прикрощі, а то потім забуду.
Півень ні з сього ні з того дзьобнув мене в ніс. Я тільки підійшов привітатися… Навіщо ж битися, нахабо горластий?! Плакав, плакав, сунув ніс у коритце з дощовою водою і до вечора не міг заспокоїтись…
Зіна мене забула!
У мою чашку з вівсянкою забрався чорний тарган, задихнувся і потонув. Яка мерзота! Птахи, крім півнів, туди-сюди; коти – гидота, але все-таки звірі. Але кому потрібні чорні таргани?!
На шосе трохи не втрапив під автомобіль. Чому він не гудів на повороті?! Чому обляпав мене грязюкою?! Хто мене відмиє? Ненавиджу автомобілі! І не ро-зу-мі-ю…
Зіна мене забула!
Злякав на городі дикого кролика і налетів на колючий дріт. Уй-ю-юй, як боляче! Зіна говорила, що, коли поріжешся іржавим залізом, треба зараз же змаститися йодом. Де я візьму йод? І йод же щипає – я знаю…
Миші проїли в моєму щоденнику дірку. Ніколи більше не любитиму мишей!
Зіна мене забула…
Сьогодні знайшов у більярдній шматочок старого шоколаду і з'їв. Це, правда, не прикрість, а радість. Але радощів так мало, що не можу ж я для них окрему сторінку відводити.
Переїзд до Парижа
Ви любите горища? Я – дуже. Люди складають на горищах найцікавіші речі, а по кімнатах розставляють нудні столи та дурні комоди.
«Коли серце моє розривається з нудьги», як каже Зінина тітка, я прибігаю з голого парку, витираю об диван лапи і біжу на горище.
