Читать «Кровна мста» онлайн - страница 7

– Русь північна древніша є, – тягнув своєї Вадим, та князь не мав наміру далі слухати тієї розмови.

Він махнув рукою, і всі затихли.

Аби розсудити бояр, Мстислав сказав:

– Хіба важить, хто древніший є? У кого сила многа – також не важить. Он Редедя яким був здоровецьким. Усі справи добрі з Божого благословення робляться, а за лихі Господь карає.

Мстислав замовк, і тут знову спробував узяти слово Вадим, описуючи красу муромської землі, але тмутараканці його перебили і почали говорити про свої справи, зокрема про будівництво церкви. Так балакали до вечора. Коли почало темніти, двері відчинилися й зайшов воєвода Вуй, позаду нього тримався якийсь воїн.

– І що рече князь київський? – без жодних передмов суворо запитав воєвода.

– Рече, аби-с здоров був, воєводо. Цілий день відшукати тебе не можу. Сідай до столу та випий із нами меду, – запросив князь.

Вуй втомлено сів.

– Виджу, не хоче Ярослав із печенігами ратитися, – сказав скрушно старий воєвода. – І з касогами раті не вийшло. Може б, хоч на греків ударили, поскубали трохи?

– Не можна – мир у нас, кораблі грецькі до города заходять, – відповів князь.

Воєвода знову зітхнув.

– То на лови ходитиму, на ведмедя. Може, хоч він зглянеться наді мною і розідре.

– Пощо смерті шукаєш, Вую? Вона сама тебе знайде.

Воєвода живо похитав головою.

– Хіба ж то є славна смерть – у постелі? Треба в полі чи в лісі згинути, меч або рогатину тримаючи.

Мстислав налив старому меду, той випив. Князь поглянув на мужа, що прийшов разом із Вуєм, а тепер лишився стояти коло стіни.

– Хто то є?

– У дружину проситься, – недбало сказав воєвода.

Князь поглянув на плечистого, засмаглого воя.

– Як зовешся?

– Бурий.

– «Бурий» – прізвисько. Я ж за ймено питаю. Чиїм будеш, якого роду єси?

Вой нахмурився, тоді сказав:

– Свого роду називати не хочу, але й брехати тобі, княже, не буду. Рекли мені, що береш до дружини всякого, аби лиш вой добрий. Тож єсмь Бурий – нехай так і буде.

Мстислав підвівся, підійшов до нього.

– Як же я можу тобі вірити? А може, тать єси чи послух? Звідки прийшов?

– Був єсмь гриднем Святополковим, потому товкся коло печенігів. З поганими не було життя, тож і пішов від них до города християнського. Нічого від тебе просити не буду, княже, тілько шмат хліба і дах над головою.

Мстислав оглянувся до своїх бояр, тоді знову на Бурого.

– Нема в мене віри до слів твоїх. Послух єси, по очах твоїх бачу, і послав тебе хтось до Тмутаракані, аби-с зло тута чинив. Велю тобі руку відтяти!

Бурий зблід. Тоді мовив крізь зуби:

– Витерпів єсмь багато поміж поганцями. Та коли Бог призначив, аби-м руку втратив поміж християнами, то на – рубай!