Читать «Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен» онлайн - страница 7

Відлетів від неї важкий тисячолітній дух, і лишилась, як непотріб, недоладна дерев’яна споруда: сточені комахами трухляві колоди, пожовтілі черепи здохлих коней, смердючий жертовник.

Мене охопило бажання чимось наповнити цей безглуздий простір, і, не знаючи інших слів до Єдиного, промовив я вголос Даждьбожу молитву, що її було співала Оряна:

Ой, Даждьбоже, сило роду нашого, рік од роду бог наш невідступний, рік од роду бог наш добрий, ярий, вік од віку всього ти початок! Ой, Даждьбоже, ти врожаю батько, рік од року всіх дерев господар, рік од року сила трав високих, вік од віку всього ти початок! Трьох доріг і трьох горбів володар, трьох світів старійшина одвічний! Ой, Даждьбоже! Дай свою нам милість рік од року, вік од віку, завжди!

Слова тої молитви були гучні, але з дерев’яними, як у Симаргла, крилами. Не могли вони злетіти до неба і падали між дуби, слизом стікали по гнилих колодах додолу. А простір навколо залишався таким безглуздим, що промовив я вголос нове пророцтво: «До літнього сонцестояння впаде Київ».

Ніхто не почув цих слів, окрім білявки в шатрі, та вона була мала й не розуміла. Я втішав її, а потім піддався спокусі – і дай мені, Боже, хоч тепер замолити цей гріх. Злягання моє з наложницею було таке ж порожнє, як капище. Звірятами були ми. І втіха наша була звіряча, і число її було «п’ять». Так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

…Київ упав через десять днів. У капищі вже господарювали Оряна й новий жрець, волхв із Вересового капища Хальд – чорний бородатий велетень у чоботях із оленячої шкіри із мідяною бляхою на животі…

Ми з Богумилом без діла й без їжі вешталися коло баштового Дитинця та Торговища на Суводі, заходили за Оболонь, де були городи і щось-таки знаходили на споживу. Під час одного з таких походів і побачили ми варязькі струги, що пливли Дніпром-Бористеном. Вів їх ватажок із Нового Міста Сьєрн Хельґ, з роду Еріксонів. Через два дні Хельґ підступно вбив Аскольда, його синів Мезамера та Адира й став каганом Києва, намісником свого вуйка Рейрика, престол якого в Неаґарді – далеко на півночі.

Пізніше, в Ітхелі, мені розповіли про те, скільки хазарських дирхемів заплатили посланці царя Манасії варягам за цей похід. Серед радників Хельґа були хазарські купці Захарія та Йосиф. Для останнього варяги три дні відловлювали людей у невільники. Першими у рабство пішли християни й родини Аскольдових дружинників. На третій день полювання дісталися вони й до Желянської виті. Хальд боронив капище, і варяг у рогатому шоломі розрубав його навпіл разом із мідяною бляхою. Оряну відправили до нового кагана, а мене, Богумила і ще п’ятьох молодших жерців віддали наглядачам достойного Йосифа. Ідола Симаргла варяги встановили на носі свого човна, а рештки капища спалили. Збулися мої передчуття.

Зв’язаний, лежав я на ребрах варязького човна і дивився у блакитний зеніт літнього неба. Неба, де Даждьбог Світилени та Силеника прирік мене на рабство. Я не думав про справедливість, а думав про Долю. Я не знав тоді, що влада Долі тим більша, чим довше живе людина, не знав про причетність довгоіснуючого і про те, що над двадцятилітніми Доля не владна – їхнє-бо царство вибору, царство волі земної.