Читать «Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен» онлайн - страница 5

І я, грішний непросвітлений слуга темних сил поганських, у спокусі небаченого видовища пішов через стомлено-сплячу вить до огорожі. Місяць тоді був великий, попелясто-срібний в ореолі блакитного, зеленого, неспокійного сяйва, яке огортало павутиння хмар-привидів, хмар із чорними безоднями вугільного злого неба – неба вкрадених зірок і місячної мертвотності, неба, де передчуття руху страшніше за нерухомість. Під таким небом, думаю я тепер, радіють демони, проти такого неба повстають пророки, підносячись на крилах духу до неба Істинного, яке вище всіх застиглих небес-привидів. Думаю також, що Число того демонічного неба в ніч повного місяця року навернення Аскольдового було «шість». Так думаю я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

Численні колоди огорожі у містичному сяйві срібного диска виглядали лиховісно. Масно відблискували поліровані часом кістки конячих черепів. Світлородні комахи несли своє гнилизняне сяйво до тих черепів, немов душі прадавніх жерців здіймалися з чорного полум’я пекла у полишений ними світ.

Хідник під мідяним сонцем не охоронявся. Силеник добре знав забобонність розбійників із діброви і не боявся нападу. Вугільна темрява огортала сущі за огорожею речі. Але я не боявся, бо, не знаючи свободи, не знав і страху, немов тварина дурна, нетямуща.

На агеоліті було порожньо. Смолоскипи біля ідолів погасли, від каменя смерділо, й ніякої Оряни не було тут. Крадучись попри намети, я уявляв собі голе тіло пророчиці, намащене лоєм, блискуче, як конячі черепи на колодах. Хтиве збудження огортало моє єство, але ось прийшов я до ідолів і не знайшов нічого, окрім смердючого агеоліта. Від розчарування мені стало зимно, і я підвів обличчя своє до місячного диска.

Дивне зеленкувате сяйво огорнуло мене. Здалось мені, що Місяць збільшився втричі і щось дивне й неможливе – теплий холод чи холодне тепло – простягнуло свої руки від велетенського Місяця до мого обличчя.

«Сили Даждьбожі…» – прошепотів я, і демонське ім’я розкрило мені потаємне.

Побачив я срібну дорогу велетенських слимаків. Білі, слизотні, повзли вони цією дорогою з темряви у темноту. Були в них людські обличчя – обличчя мерців із стягненою до вух блідою шкірою, з жовтими гнилими зубами. Аж ось проповз останній мерзенний слимак-велетень, і срібною дорогою цього слизу покотилося щось кругле. Я придивився і побачив голову воїна – вусату, голену, з довгим чорним аварським оселедцем.

І пізнав я кагана Аскольда з роду Дирового, володаря Києва. До того видіння бачив кагана я двічі. Він заходив до Силеника – завжди у чорній хазарській броні, в обладунку з потрійної шкіри і з важкою срібною бляхою на грудях. Бляха та особливо запам’яталася мені, бо була стародавньої роботи: бараняча голова з хитрими очима, зіркою між рогами й грецьким написом на кільці.

Але тепер тої розкоші не було. Відрубана голова котилася срібним слизом… і я заверещав. Видіння зруйнувалося, і серед дубів почув я голос Силеника. Мерщій побіг я від агеоліту, проколов собі ногу при втечі, але щасливо добрався до землянки.