Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 40
Галина Костянтинівна Вдовиченко
Ні в її голосі, ні в її тоні не було жодного натяку на те, що вона говорить до дітей. Ані поблажливої зверхності, ані виховательських інтонацій.
Малий уважно слухав. Сонька навіть посьорбувати припинила, забула, що в руках тримає горнятко з какао.
– Можна торкнутися?
– Можна. – Луїза посунулася до малого, він обережно дотулився й забрав руку.
– Тобі боляче, Лу, – сказав з розумінням.
Магда не втручалася в розмову.
– Іноді боляче, – погодилася Луїза. – Але я щодня роблю вправи, спеціальну гімнастику. Спина все одно втомлюється швидше, ніж в інших. І з цим треба давати собі раду.
– Ага. – Малий кивнув головою, як дорослий: розумію, мовляв.
– Люди різні бувають. Пам’ятаєш, ми бачили хлопчика у візочку, старшого за тебе, але у візочку, пам’ятаєш?…
– Він ще й тепер у візочку?
– Не знаю. Мабуть. Мама з татом намагаються його вилікувати, але, якщо не вдасться, він завжди буде пересуватися у візку. Він навчиться так жити.
– І не гратиме у футбол?
– У футбол можна грати й на візку.
– Як він бігатиме?
– Можна ганяти й на візку.
– А плавати?…
– Якщо він матиме сильні руки, то зможе й плавати.
– А коли ти народиш дитинку, – подала голос Сонька, – вона теж матиме таку спину, як у тебе?
Магда кахикнула, підвелася з-за столу, розвела руками і мовчки пішла до плити.
– Там ще какао залишилося? – запитала навздогін Луїза.
– Є какао. Кому додати?
Луїза обережно взяла з рук подруги повне горня. Тоді ще одне – для Кузьми.
– Мені… – зробила ковток і попередила малого: – Вважай – гаряче!
Повела далі:
– … мені, Сонько, вже пізно народжувати. Я надто пізно зустріла свого чоловіка – Ігоря. Але я примирилася і з цим. Так у мене життя складається. Однак я маю вас – і за це вдячна долі. Тішуся тим, що є. Так не буває, щоб людина мала все: і здоров’я, і щастя, і дітей, і кохану людину, і улюблену роботу. Завжди чогось бракуватиме, завжди чогось шукатимеш і когось або щось утрачатимеш.
– От у нас Мураня померла, – серйозно сказав Кузьма, – а мама каже: не хочу тепер чути про жодних котів.
– Каже: такої, як Мураня, ніколи не буде, – додала Сонька.
– А ви мамі про Мураню не нагадуйте. Може, коли-небудь вона знову захоче кицьку… Як, до речі, буде киця по-англійському?
– Кет, – відповів Кузя.
– А пес?…
– Дог! – долучилася Сонька.
Луїза посуває вбік тарілки, розчищає місце для роботи, показує жестом Магді: «Ми тут нині будемо займатися, добре?»
При найменшій нагоді всі тягнуть свої діла до кухні-вітальні.
Англійська книжка з яскравими картинками лягає на стіл, діти присуваються до Луїзи ближче. Темні кіски й русява хлоп’яча маківка…
– Can crocodiles fy? – повільно вимовляє кожне слово Луїза, показує на крокодила в книжці, ще й допомагає жестом, ніби пташка летить.
– Ні, ні! – регочуться діти. – No, no! Крокодили не літають! Not fy!
Коло дверей почулося шарудіння: Алла збирається йти додому.