Читать «Інші пів’яблука» онлайн - страница 108

– Тому й кажу тобі: так, ти вгадала. Моя робота з Геленою добігає кінця. Тому поспішаю натішитися вільними днями, такими як сьогодні. Бо завтра доведеться знову виходити на лови. Я чула, як Гелена дорікала своєму помічникові Богдану – ти бачила його в «Зубрівці». Дивися, мовляв, так можна й без роботи залишитися, після п’ятдесяти нової роботи не шукають… «Ой-йой, – подумала я. – Не шукають! Як хто…» Але це буде завтра. А нині є пропозиція перебрати мій гардеробчик. Згода?

– Так, так і ще раз так!

– Даси кілька порад, відберемо те, що вже час списати, – і тоді в місто.

– Добре, добре. Люблю це діло.

Шафи в Луїзиному помешканні ховалися в бічних частинах арки, наче підтримували стіни обабіч вікна. Тримала у цих нішах одяг, книжки та інші потрібні речі. В Луїзиному гардеробі панував лад, усе було на своїх місцях, на вішаках та на поличках у рівних стосах, у якихось зручних підвісних торбинках з безліччю кишень, у металевих сітчастих кошиках і в кошиках з лози.

– А в мене, – призналася Галя, – недовго порядок тримається. Як почну зранку збиратися, можу за кілька хвилин усю шафу перевернути догори дриґом і абияк усе запхати назад…

– Бо ти поспішаєш… Згадай пораду баби Ксені: не квапся!

– Легко сказати – не квапся. Може, щоб опанувати цю науку, мені й життя забракне, а може, колись подумаю: «От, нарешті не кваплюся, і що тепер робити?»

Жакети, курточки, піджаки та кофтинки для Луїзи зазвичай шили на спеціальне замовлення в Ірининому ательє. Вони не були ультрамодні, їхня універсальність і позачасовість, власне, й давали змогу носити їх довго, поєднуючи з новомодними варіантами джинсів, штанів та спідниць.

– А що ти маєш під цей піджачок? Покажи.

Галі закортіло подивитися, що надягає Луїза під чорний піджак із зеленою спідкою коміра й зеленою підкладкою. Вона його, здається, ще не бачила, а то запам’ятала б: такий він був особливий.

– А от під нього, на жаль, нічого й не маю, – озвалася Луїза. – Примхливий він: ніяк не може дібрати собі пари.

– А ця спідниця?

– Ні, не пасує. Вони разом – як бузина й дядько з Києва. Я пробувала. Знаєш, із чим найкраще поєднується? – Луїза засміялася. – З чорною мереживною білизною.

– Непоганий варіант…

– Правду кажу тобі. Мінімалізм у дії.

– Тоді знаєш що? Моя чорна мереживна спідниця – твоя.

– Яка спідниця?

– Та, що я була в ній на Ірининому показі.

– Ні, не візьму. Вона тобі дуже пасує. І не мнеться. Ти ж любиш речі, що їх не треба прасувати.

– Вона мене вже морально втомила, щоб ти знала. Тільки-но якась урочистість – я за неї хап! І йду на люди. Ти не думай, вона класна, і шовк на підкладці, і мереживо. Любитимеш її.

– Мушу поміряти.

– Ну, звісно, спочатку поміряєш.

– А я хотіла з тобою оцими рукавичками поділитися. Твоє пальтечко побачила й подумала: я маю дещо під нього.