Читать «Мануал до черепахи» онлайн - страница 64

– Хочеш хліба з салом? – раптом запитує один із божевільних. Він має якусь сірувату шкіру, кумедні, завеликі передні зуби і ще кумедніші видовжені вуха. Божевільний відламує від житньої «цеглинки» шматок. Хороший шматок, зі скоринкою. Зоя радо би з’їла такий, але мусить стерегтися: раптом вона відкусить, і її вже не випустять, як Персефону з казки? Бо точнісінько як у тій казці, дуже хочеться їсти. Каструля з супом не спричинила жодних асоціацій, але тепер Зої так і лізе в голову, що вдома Михалька вже зварила їсти, що її канапку, як завжди, поцупили, доки вона спала перед уроком. Зоя що тільки не робила, щоб уберегти ту свою канапку: запихала її собі у рукав, клала в шапочку під голову, сідала на пакунок – дарма. Канапка щоразу зникала. Може, нема ніякого підступу, може, то просто голод? Зоя бере, чемно дякує вуханеві і розгублено крутить скоринку у руках, бо де ж сало? Сала нема. «Мабуть, так і треба, – думає Зоя, – я ж у божевільні. Мабуть, тут так заведено». І ховає хліб у рукав светра, бо хто його зна?

– Побавимося? – запитує несподівано знайомий голос. Зоя дивиться на божевільного, котрий запитав, і впізнає Полішинеля. Пошукавши очима, знаходить за столом і Арлекіна. Арлекін привітно шкіриться, наче тільки й чекав, доки вона його впізнає.

– Роздавай, братухо! – квапить він Полішинеля.

Полішинель встає і проходить довкола стола, а решта простягають йому руки човником. Полішинель щось туди кладе, мов у грі в «ношу-ношу каблучку», так, щоб не було видно. Отримавши своє, кожен із божевільних притуляє ледь розтуленого човника до ока, намагаючись роздивитися, що туди поклав Полішинель. Коли він наближається до Зої, вона теж складає руки човником і відчуває якісь невеличкі прохолодні предмети. Зазирнувши одним оком, вона однаково не розуміє, що це. Раптом один із божевільних різко смикає правою рукою, і весь вміст «човника» висипається на підлогу. Тої ж миті сусіди незграби хапають його під руки і кудись тягнуть. Божевільний опирається і всіх кляне, уже за дверима його крик спочатку переходить в істеричний вереск, а потім поступово слабне. Інша восьмирічна дівчинка злякалася б, але Зоя лише спостерігає. Поки що це все її не стосується. Зоя дивиться під стіл. На підлозі розсипані пігулки. Ціла жменя різнокольорових пігулок: жовті з червоним, червоні з білим, червоні з зеленим, сині з білим, сині з зеленим.

– Ти вмієш грати у доміно? – запитує Арлекін. Зоя хоче сказати «Вмію!», але їй ще ніколи не доводилося грати в доміно барвистими пігулками. Тоді Зоя хоче сказати «Не вмію!», але вона задовго вагалася, її вже ніхто не слухає.

«Подивлюся, як інші грають. Мабуть, нічого складного», – вирішує Зоя.

Спочатку їй здалося, що гра і справді дуже проста. Синю половинку пігулки кладуть до синьої, червону – до червоної. Справді, як у доміно. Проте, коли вона спробувала покласти біло-червону пігулку до білого краєчка, усі раптом закричали й заремствували: