Читать «Мануал до черепахи» онлайн

Тетяна Савченко

Мануал до черепахи

Повість

«I повернуться додому всi мандрiвцi…»

«Мануал до черепахи» – перший прозовий твір Тані Савченко, поета й чудового перекладача поезії. Ми познайомилися кілька років тому – спочатку через Живий Журнал, а потім і особисто. Дізнавшися, що Таня пише ще й прозу, я, чесно кажучи, не здивувалася: мене завжди вражало її мужнє, мудре, що називається доросле ставлення до різних життєвих ситуацій, за яким угадувався не просто сильний характер, а й серйозний, авторський світ (авжеж, ми всі дорослі люди – тим не менш певну постмодерністську інфантильність – і в житті, і в літературі – переростають далеко не всі).

Коротенький уривок із «Мануала» я прочитала минулого року в «запорізькому» випуску літературного альманаха «Нова проза»: ні на що не схожий сюжет про якихось самотніх дітей, їхніх дивних батьків… Із невеликого уривка мало що можна було зрозуміти у фабулі роману, зате було ясно – це жива, повнокровна, справжня проза, – от не знаю я, як, чому, з чого виникає таке безумовне враження від якихось кількох фраз, але воно ніколи не обманює. Я почала шукати повний текст, і виявилося, що «Мануал до черепахи», написаний кілька років тому, Таня ніколи не публікувала. Попросивши рукопис у автора, я буквально поринула у світ її глибоководого письма. Ну а потім, із Таниного дозволу, рекомендувала «Мануал» видавництву «КСД» і дуже рада, що його головний редактор Світлана Скляр до моєї рекомендації дослухалась і мою захопленicть цим незвичайним текстом багато в чому поділила.

Ну а тепер, власне, про сам роман. Живе собі забавна дружна сімейка: шестеро дітей (від двох до чотирнадцяти років) і мама з татом. Діти комічно пустують, тато читає їм прекрасні книжки, ніхто нікого не сварить і не виховує, усі одне одного люблять і розуміють. Та раптом щось стається. Батьки зникають – поїхали десь, як вважають діти. А в будинку з’являється крихітна новонароджена Варварка. І невідомо, як доглядати за нею, варити їжу, допомагати собі й одне одному, як узагалі жити в залишеному батьком і матір’ю домі. Спочатку всі намагаються вдавати, ніби нічого не сталося: «Вони тупо боялися, вони тупо не хотiли помiчати, що в іхньому пелюшковому житті щось змінилося», – розповідає одна зі старших сестер, Інна. Друга сестра, Ольга, сумуючи за батьками, хоче покінчити самогубством – уплисти далеко в море, «сподіваючися, що котрась із риб захоче її проковтнути», навмисне ранить собі руку, відкривши гірку істину: «виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний». Та час спливає, діти дорослішають і, то падаючи душею, то піднімаючись, рятують одне одного, залишаючись люблячими, турботливими і в той же час по-дитячому щирими. Від батьків починають надходити листи, де ті розповідають про далекі дивовижні міста, якими вони начебто мандрують. У цих листах багато турботи – виявляється, батьки, перебуваючи далеко від дому, знають усе, що відбувається з дітьми, у листах «було те, що вiдбувається з нами тут, – розповідає одна зі старших, Михалька. – Не знаю, звідки мамі ставало відомо все, про що вона нам писала, але, думаю, в такий спосіб вона хотіла показати, що розуміє нас краще, ніж будь-хто з тих, котрі лишаються біля своїх дітей…»