Читать «Гра в паралельне читання» онлайн - страница 25

Жанна сумно посміхнулася своїм спогадам. На кухні квартири, у якій вона останні роки мешкає, висить репродукція, подарована Віталієм на згадку про їхнє знайомство. На темному тлі яскравою плямою притягує погляд грузинський чоловік у довгій червоній сорочці та жовтому крисатому капелюсі. Стоячи у воді в підкочених штанях, він розгублено тримає в одній руці вловлену рибину, а в другій – відро. Чимось той чоловік нагадує Жанні Віталія.

Під час повільного танцю раптом згасло світло й обірвалася музика. Жанна не втрималась і поцілувала його. Довго. Спрагло. Щиро. Коли знову загорілося світло і всі тому зраділи, вона просто стояла поруч, а спалах люстр освітив саме такий розгублений погляд Віталія – погляд піросманівського рибалки.

Її думки перервало рипіння машини, що пригальмувала поруч.

– Дівчино, що ж ви так необачно блукаєте сама напівтемним чужим містом? – засміявся з-за керма Андрій. – Жанночко, велкам! Сідайте, довезу вас до готелю чи куди скажете!

Спочатку вони каталися містечком – Андрій примудрився взяти на тиждень в оренду у місцевого знайомого стареньку радянську «Волгу».

– Лише сто гривень за добу, уявляєте?! У провінції сто гривень – гроші! Це трохи знайомі люди. І їм копійка, і мені не збивати ноги, – розповідав він.

Андрій по-пацанячому тішився цим недалеким ретро: крутив ручку, опускаючи скло, показував, як поворотом відкриваються трикутні віконця-кватирки на передніх дверцятах, пояснював, що таке підсос і як ця штука допомагає заводити холодну машину, раптом та не заводиться сама: «Перекриває заслінку в карбюраторі і таким чином збагачує робочу суміш…» Все це дуже відрізнялося від його домашньої іномарки і неймовірно тішило дослідницький інтерес.

Жанна, котра спочатку насторожено поставилася до його проявів уваги і вже чекала пророкованих Віталієм залицянь, дивилася на це ретро-шоу й усміхалася. Вона згадала свого молодшого брата Володьку та його захоплення технікою – очі їхні горіли однаково, хоча братові було двадцять п’ять, а Андрію добряче перевалило за тридцять. Пацани…

Місто поринуло в ніч, ліхтарі траплялися рідше, ніж хотілося б, а вибоїни на проїжджій частині – набагато частіше, ніж у Києві.

За півгодини вони перейшли на «ти».

– Це не місто, це чорна діра, – беззлобно констатував Андрій. – Ти помітила, що тут практично немає дорожніх знаків? Мабуть, їх тут ніколи і не було. А навіщо? Місцеві жителі і так знають, куди їхати, як швидко і де повертати. А заїжджі хай шануються і їздять тихенько. Хіба що перед залізничним переїздом сьогодні один знак здибав, аж здивувався! А що вже дороги… Недарма мій тутешній знайомий не купує іномарки. Хіба вони витримають такі дороги? А ця – танк! ГАЗ-24 – це ого-го! Ти водиш машину?