Читать «Гра в паралельне читання» онлайн - страница 23

Впритул до бювету загальмувала «швидка», з якої вискочила бригада лікарів. До обличчя блідого нерухомого хлопчика, що лежав на лавочці, притулили кисневу маску, швидко завантажили потерпілого в машину, матері дозволили його супроводжувати. Завивши пронизливою сиреною, «швидка» зірвалася з місця і роздушила колесом покинуті пластикові пляшки з водою.

Машина мера теж рушила. У списку було ще багато справ. Напружені весняні дні.

«Страшенно неприємний інцидент, – подумав мер. – Треба буде проявити ініціативу, замовити якомусь науково-дослідному інституту розробку побутового протигаза, що дозволив би пити, не знімаючи його… Щось таке, здається, було вже на озброєнні хімічних військ. Шкода, не додумався раніше. Який був би плюс у передвиборчій кампанії!»

Спекотно. Мер автоматично зафіксував оком, що вікна машини герметично закриті, а кондиціонер працює. Він зняв свій протигаз, послабив краватку, розстібнув ґудзик білої сорочки, проковтнув липку слину. У руці його все ще була холодна спітніла фляга з водою. Він приклав її до лоба. Охоронець, що сидів поруч, зробив рвучкий рух до нього.

– Не хвилюйся, не питиму я. Просто охолону трохи. Втомився, запарився… Дістань-но мені з холодильничка мінералки!

– Якої вам?

– Як завжди, негазованої, зі швейцарських Альп.

Дочитавши до кінця, Віталій сидів ошелешений. І не стільки хитро закрученим сюжетом, що так відрізнявся від попередніх оповідань своєю загальнолюдською екологічною тематикою без натяків на чоловічо-жіночі стосунки, скільки… У голові його, наче в домашньому кінотеатрі, пронеслися відеорядом спогади: яскравий весняний день, вони з Лілею під’їжджають його машиною до новенького бювету неподалік від її будинку. Дві колонки в круглій альтанці на витих металевих стовпчиках, навколо – почесна варта стилізованих під старовину ліхтарів. Від альтанки променями розходяться стежки, викладені плиткою посеред соковито-зеленої трави, уздовж них нещодавно насаджено кущі та молоді клени – міська влада причепурила старий район, подарувала мешканцям бювет із якісною водою.

Вони з Лілею набрали дві п’ятилітрові баклажки, поставили їх на лавку всередині альтанки. Віталій повернувся до колонки, однією рукою натиснув важіль, а другу підставив під струмінь води – черпав долонею і сьорбав, черпав і сьорбав. Ліля дзвінко сміялася з нього: «Хлопчисько!» Цвірінькали горобці, яскравими плямами жовтіли посеред трави кульбаби. Маленька оаза в нетрях великого запилюженого міста дійсно зробила його в цю мить щасливим хлопчиськом, адже такі колонки в його дитинстві можна було зустріти на околицях Києва, де тоді ще залишалося чимало приватних будинків.

Віталій рвучко натиснув важіль, відпустив його і миттю вловив воду під краном обома долонями, засміявся і занурив обличчя в озерце, що утворилося в долонях. Завмер. Вода стікала по шиї за комір сорочки, у рукави попід манжетами, Ліля дивилася на нього і сміялася, мов дзвіночок. Це була несподівана мить щастя: він кохав її і знав напевне, що вона теж його кохає.

Раптом поруч прозвучав старечий голос: