Читать «Гра в паралельне читання» онлайн - страница 103

Свідомо стримуючись, щоб за звичкою не зиркнути праворуч, у бік оглядового майданчика з ротондою, де вперше побачив Лілю, він швидко ввійшов до вестибюля фунікулера. Купив жетон, вкинув його в турнікет і ступив у вагончик, який саме збирався рушати схилом униз.

Рука стиснула в кишені плаща флешку. Із самого ранку йому вдавалося не підпускати до себе думки про обох жінок. І ось на тобі…

Осінній день швидко згасає, блакитний вагончик повільно повзе рейками вниз, посередині чемно роз’їжджається з близнюком, який суне знизу, голі дерева не заважають Віталію дивитися на Поділ, на річковий порт, на Дніпро… Він відчуває те нездорове дежавю, яке, ніби зсув свідомості, змушує переживати вдесяте і всоте все те, що було, і чого, попри ілюзію повтору, все одно не повернути.

На додачу до всього біля виходу на Поштову площу він натикається на групу туристів, яким молода дівчина розповідає англійською мовою історію київського фунікулера. Невдовзі він звертає з великої прямої вулиці Сагайдачного і крокує навмання маленькими вуличками Подолу, які здебільшого перетинаються під прямим кутом. Раптом Віталій здивовано зупиняється, розуміючи, що стоїть перед дверима Тамариної аудиторської контори. Якусь мить вагається і відчиняє скляні двері.

У великому просторі сучасного офісу, організованого як «опен спейс», кожен співробітник має своє місце, але при цьому залишається на видноті. Кабінет директора вдалині, окремий із вікном на вулицю і непрозорими стінами, а кабінет Тамари ось поруч, за скляною перегородкою. Віталій бачить уже з порогу, що дружини на місці немає. До нього підходить усміхнена секретарка:

– Віталію Петровичу! Здрастуйте! Як давно вас не бачила! А Тамари Іванівни немає, вона поїхала на вокзал проводжати Шульца, ви ж, мабуть, у курсі, він у нас не літає. Ви щось хотіли? Уже скоро мають повернутися.

– Так-так, Таню, я знаю про Шульца, – всміхається Віталій, – дружина розповідала. Я, власне, нічого такого… Я почекаю в кабінеті.

– Можу вам запропонувати каву.

– Буду вдячний, – ще раз усміхається він, така вже ця дівчинка усміхнена, що неможливо її не віддзеркалювати.

Віталій проходить у прозорий Тамарин кабінет, знімає плащ і всідається за дружинин стіл. Дивиться на годинник і думає про те, що ніколи не знаєш зранку, як може піти далі день, плануй його чи ні. Ось він збирався цілий день розгрібати справи на роботі, аж бачиш – вийшов прогулятися під іще синім небом, а тепер навіщось ноги принесли його в Тамарин кабінет. І чого він тут чекає? А вчора?

Вчора теж вийшло бозна-що – такого фіналу з Жанною він аж ніяк не планував.

Віталій тріпає головою, щоб знову відігнати дурні думки, і береться розглядати предмети на столі. Великого порядку там немає, і дорогий канцелярський набір із червоного дерева та шкіри терпить сусідство з пошкрябаним радянським металевим діркопробивачем та дешевою китайською лінійкою з кольорової прозорої пластмаси.

Між монітором і клавіатурою стоїть дерев’яна статуетка: на невеличкій овальній підставці – такса, яка напружено вдивляється вдалину, корпус її витягнутий вперед. Статуетка явно не нова, затерта, відполірована численними торканнями рук.