Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 158
Олесь Ульяненко
– Банк зачинено.
– Мене поранено. Викличте «швидку» і міліцію, – сказала вона.
В опухлу пику охоронника ткнувся кольт сорок п’ятого калібру. Він відкопилив губу.
– Заткни харю, мурло, – Таня садонула у пах охоронника. Удар по потилиці осадив його на підлогу. Другий, розсипаючи карти і закуски, кинувся навперейми, але куля відкинула його до стіни. Він сповз червоною густою плямою на підлогу.
– Бля, за шо-о… – останнє, що видав він.
Боб зібрав акуратно гроші до сумки. Повернувся на третій поверх через вентиляційну віддушину, але прохід надвір виявився замалим. Пройшла лише сумка. Боб зрозумів, що застряг і це кінець. Він сів, карикатурно згорбившись біля отвору, і чекав, а перед очима пливли рожеві й зелені кола, коли почув ґвалт і глухі удари пострілів. Він відчинив двері, спустився на другий поверх і побачив Тетяну з кольтом у руках.
– Швидше, – сказала вона.
І рушила до виходу. Охоронник очухався і вистрелив кілька разів. Спрацювала сигналізація. Але жовтий «жук-фольксваген» уже котився глухими зимовими вулицями.
– Блін, – сказав Боб.
Таня побачила, що Боб підтікає густою чорною кров’ю.
– Потерпи.
– Так…
Боба лихоманило два дні. Руді сидів за марками, Таня займалася перев’язками, а Макнамара сидів на ланцюгу в комірці.
– Треба лікаря, – сказала Таня.
– Так, – не відриваючись від марок, сказав Руді. – Але ці думки треба облишити, нічого не вдієш. Лікар приведе міліцію.
Таня глянула на нього темними синіми очима. Потім на візерунчасте скло.
– Треба лікаря, – повторила вона.
Руді налив повну чарку рому і випив за один раз, потім сказав:
– Я знаю одного. Але певності, що й цей мовчатиме, нема ніякої.
Таня поставила перед собою порожню улюблену блакитну, з морозом, попільничку, закурила, і Руді побачив, як тремтять кінчики її пальців.
– Скажи, – почав Руді, – для чого ти його пустила? Ти знала, що лізти до банку – це безглуздя.
– Ще нічого не закінчилося, – відповіла Таня. Помовчала, затягнулася глибоко димом і додала: – Я люблю його. Я нічого не могла вдіяти.
– Жінки, – сказав Руді й налив собі рому.
Таня закурила сигарету і подивилася на птахів. Зараз Руді розумів, що її нічим не переконати. Він утомлено провів її поглядом, і йому стало холодно. День пройшов, і Таня заплющила очі, значить, усе верталось у старе русло.
Минуло три дні. Дощ змінювався сніговою січкою, місто потроху оживало після свят. Приїхав лікар, витягнув кулю з Боба і, нічого не сказавши, поїхав. Грошей не взяв. Таня тільки подивилася на Руді, й більше нічого. Ще через три дні Петро Накопич зайшов до антикварного магазину, саме тоді, коли Руді, Таня і Макнамара сиділи в зимовому саду і пили чай. Терпкий запах бергамоту стояв у будинку. Петро Накопич потягнув ніздрями, відімкнув кімнату на другому поверсі й підійшов до ліжка, на якому лежав Боб.
– Привіт, – сказав він.
– Ти хто, мать твою, такий? – вилаявся Боб, зводячись на лікті.
– Я прийшов забрати Таню, – сказав детектив і миролюбно усміхнувся.
– А ось на – викуси, – огризнувся Боб, але вийшло у нього це не дуже переконливо.