Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 154

– Тихо, тихо. Я можу піти, – проказав миролюбно Макнамара.

– Вперед ногами ти підеш, ракло, – сказав Руді.

– Руді, відчепись від нього, – промовила Таня. – У мене болять руки. Я вже не можу. Зараз я вистрелю.

– Блін, – матюкнувся Макнамара. – Бачив ідіотів, але таких ще не бачив.

– Ти про що? – вже стурбовано запитала Таня.

– А чи тобі відомо, крихітко, що Боб може просидіти до трьох діб у морозильнику? – вставив Руді. – Ось куди він хилить.

– Справді? – Вона не здивувалась, але образилася точно. Її зачепило, що від неї приховували.

– Печально, – хихикнув Макнамара, піймавши її суто жіночий настрій. – Отже, – гудів далі Макнамара, – ми проникаємо на третій поверх. Там морозильники. Цілий виводок морозильників. Ага. А на другому гроші. Сигналізація для дебілів, але наш Боб так повзає між цими штуками, що нам не важко буде. Головне – план. А він у мене є.

Таня з розгону врубала Макнамару пістолетом по голові. Так великий грабіжник перекочував до комірки. Але спокою Таня не знайшла. Вона знала ту сіру невиразну будівлю наприкінці вулиці, напроти, трохи ліворуч, знаходилася місцева трупарня, і туди тягнули жмурів з усього міста. Сумнів – частина досвіду. А Таня почала сумніватися. Ще годину тому нікого ближче й нікого рідніше за Боба у неї не було, вона, звісно, забула про блудливі думки, але з жінками завжди так. Розуміла, що справа з банком пропаща, хоча видається дуже простою. Вона сиділа на терасі обличчям до міста в зеленому дощовику, і перед нею пливли рожеві обличчя, полишені вибору. І вперше тихий сум змінився пекучим відчаєм, що нічого вдіяти не можна, окрім того, щоб вирішити самій, як бути. Вирішити, не враховуючи ані Боба, ані Руді, ані будь-кого. Потім стало ще гірше. На неї упала ножем думка, що це кінець. Потім дивне почуття, солодке й отруйне, розповзлося грудьми. Таня з несподіваною радістю не захотіла зупиняти цього. Навпаки, почуття зараз потекли іншим руслом, прорвавши невидимий тугий тромб, зробили боляче, але спрямувалися саме туди, куди вона вважала зараз за потрібне. Темний будинок, що зависав над автострадою, ясно омивався водами її помсти.

– Коли почнемо? – сухо запитала вона і подивилася на Боба, потім на Руді. – З сьогоднішнього дня, – вона ж і відповіла. – Руді, займися Макнамарою.

– Про мене, хай би він здох.

– Саме постарайся, аби він не здох, – про себе сказала Таня. – Я піду відпочину. Боб, милий, я тебе чекаю у себе.

Й у Боба пішов мороз поза шкірою. Йому стало тоскно і незручно, але він не знайшов, що сказати.

– Звариш мені каву, – наче примиряючись, сказала Тетяна, але це зовсім ні про що не говорило, як і мокрі червоні обличчя за мокрим склом.