Читать «Ангели помсти» онлайн - страница 137

І Таня пішла у світ чи світ за очі, поклавши до кумедного рюкзака кольтяру сорок п’ятого калібру, пачку патронів, чотири тугі пачки доларів. З цим вона вийшла на вулицю. Теплий вітер приємно подув в обличчя. Вона похитнулась – і незнайомий чоловік підхопив її під лікоть. Таня здивовано глянула на нього, таємниче і спокусливо усміхнулась і пішла теплим вигрітим містом. Вона йшла, як завойовник, полишаючи знайомий до сміттєвих урн район. Упевненість росла з кожним зробленим кроком. Потім був розхитаний подільський трамвай, де густі запахи цього дня змішалися з ветхозавітними: терпким часником, солодкою яловичиною, галушками і ще чимось. За вікнами трамваїв видавалося затісно, але не так затишно, як удома. Будинки, здавалося, стояли поруч, терлися один об одного, і це її захоплювало. Вона вийшла на Лук’янівці. Це місце нагадувало роз’їзну залізничну станцію. Але основне – тут було багато мужиків, з міцними ногами, крутими плечима. Пропахлі гірким потом і горілкою, вони якось не вписувались у її пробиту кулею голівку, тільки хтивість очей напускала на них тваринного тепла. Шрами на її голові давно зарубцювалися: їх зачистили косметологи, лише на лобі невелика цяточка, наче в індуски. Ця пляма, коли падала тінь, дійсно виглядала не дуже приємно, ніби хтось на небі пожартував: гарне обличчя дівчини виглядало мертвим, з діркою в лобі. Біля ринку Таня з подивом спостерігала за людьми, як за прибульцями з пекла, які мацали руками помаранчі, червоні яблука джонатан, зелені пучки цибулі, а велетенські пучки салату здивували її ще більше. Ми не описуємо гастроестетські смаки Танечки, а просто підходимо до того моменту, коли підшлункова залоза просить їсти, пускаючи гіркі соки організмом.

Такий же голод відправив і Боба від проспекту Перемоги, примусив повернути на Гоголівську, де він мало не з півгодини втішався старовинними особняками, вершиною його уяви про столицю, і, як молоде лоша, подався нагору, в напрямку Артема, під’юджений голодом, втечею і всім разом. У японському ресторані циганський барон проковтнув масними губами останній шматок суші, сьорбнув помаранчевого соку, «справжній напій для мужчин», і зачудовано подивився на світ. Мама Еріка в цей час лежала на шовкових простирадлах, сама у синій шовковій сорочці чоловічого крою, так, щоб було видно її міцні хлопчачі ноги; над нею схилився жагучий брюнет, з модною триденною щетиною, вологими очима гомосексуаліста, сам зляканий таким поворотом подій, і поїв смердючою рідиною Еріку з простого готельного слоїка, чого вона, звісно, стерпіти аж ніяк не могла. Еріка надувала губи, мов бурундук, фиркала: «Тобі ж було сказано, пуся, принести гарну чашечку…» – «Я лиш встиг, золотце, принести простирадла». Мама Еріка займала цілий поверх готелю зі своїм коханцем і прихильником мистецтва Леонардом Валєвскі. Копією того самого. Приємна спадковість. Так вибудовується генеалогія. Лео, витончений поціновувач східної кухні… У той же час Петро Накопич, голова детективного агентства, облизував рештки ліверної ковбаси зі сковорідки, мирно трусив черевом, що горизонтально піднімало зелену формену сорочку, в якій він, видавалося, і народився. Його погляд, відсутній і блаженний, сизого, майже білого, як у переляканого, кольору. Буде помилково вдаватися у подробиці того погляду, що прозирав Софіївську площу з висоти мансарди будинку за номером 44 на голубів, які кублилися на сонячній плямі перед пам’ятником Богдану Хмельницькому. Ковбаса – предмет матеріальний, а тому він мучився її відсутністю. Але тут парку тишу покрило совєцьке рокотіння чорного телефону. Диктина, до якої телефон був нездарно прицвяшений, вібрувала і видавала гуркіт щонайменше на кілька децибелів більше норми людського існування. Петро Накопич не вставав, чекаючи, коли генріка в його домі закінчиться, але так і не дочекався. Дзвонили детективу не часто, а тому він звівся на ноги і зволив пройти двометровий простір до диктини з наліпленими вгорі білими папірцями телефонів.