Читать «Дух Росії» онлайн - страница 22

Належну відповідь уже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті, які колись плекали "народовольство", а пізніше були разом із ним у "чека" і "пролеткультах", – носії ідеї російського месіанства; російська "інтелігенція", на її власну думку, – хоронителька і втілення ідеалів "правди і права", пророчиця великої місії російського народу, вона мала б ощасливити весь людський рід, і, як ми вважаємо, вона – "барабанщик" московітського, петербурзького, петроградського, ленінградського і знову ж таки московітського імперіалізму, сентиментальний апологет московітської "жаги до Заходу", строгий обвинувач в історичній правовій суперечці між націями, який, заплямований кров'ю, стукає у двері західних країн, цей "advocatus diaboli".

Представники цього прошарку інтелігенції могли різнитися між собою силою розуму та геніальністю. Проте всі вони, пророки і арлекіни, мали щось спільне: глибоку містичну віру у велике призначення, в світову місію варварського московітського народу. Вони могли розмалювати кожен народ рожевими кольорами, як це робили "народовольці", чи, як Чехов у своїх "Мужиках", порівнювати його з худобою; вони могли, як граф Лев Толстой, цілувати поли їхнього смердючого "каптану", чи налякатися його незбагненної та незрозумілої сутності, апелювати до царських багнетів, як, приміром, П. Струве та інші, не менш відомі, автори колись (після революції 1905 р. – Д. Д.) широко відомої збірки "Вехи", – байдуже! Ангел чи диявол, Аполлон чи кентавр, напівлюдина чи напівтварина, той народ для усієї московітської "інтелігенції" був народом-богоносцем, і якщо вже він був худобою, то тоді божественною худобою, яку всі народи повинні вшановувати. Цей народ, і тільки він, мав сповіщати "нове слово" Заходові, що перебував в агонії. Тільки з його вуст над світовим хаосом мало лунати рятівне "fiat lux!". "Я вірив, та ще й зараз вірю, що Росія, яка, вірогідно, очолить якусь нову східну державність, має також подарувати світові культуру, замінити цією новою слов'янсько-східною цивілізацією занепадаючу цивілізацію романо-германської Європи", – так писав ще в часи першого Миколи "папа" слов'янофілів Лєонтьєв . Слов'янофільський поет Тютчев, сповіщаючи швидку смерть Заходу, вигукнув: "Над величезними руїнами Заходу, немов священний ковчег, здіймається ще більша Росія… Хто зважиться сумніватися в її призначенні?". "Захід уже все сказав, що він міг сказати. Ex oriente lux! Тільки Росії судилося взяти на себе духовне лідерство Європи!" – говорить із хвилюванням відомий істерик московітського слов'янофільства С. Булгаков. Зворушений цими словами, наче відлунням, йому відповідає Розанов: "Уже давно потрібно було це сказати!". Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його "гнобленню" англійських селян , і пише вірші, в яких звучать енергійні мотиви ненависті до європейської цивілізації . Російський патріот і провісник О. Герцен роками мріє про велику, жадану для нього мить – про загибель Заходу, про "нових варварів, які туди прийдуть, щоб його зруйнувати!" Слов'янофіл Ю. Самарін радіє з ролі, яку належить зіграти Росії "в цілому світі", а ультрареволюціонер Бакунін вірить у те, що російський народ "привнесе нові підвалини в історію і створить нову цивілізацію, як і нову віру, нове право і нове життя". Горький "плює" Америці і "прекрасній Франції в обличчя" задля московітських люмпен-пролетарських ідеалів; а Ленін узурпує спадок праапостолів соціалістичної церкви, щоб перед його вахлаками, як колись перед телепнями якогось Інокентія чи якогось Боніфація, впали престоли приречених на гріх соціалістичних ідолів західних країн. І навіть Чаадаєв закінчує свою "Апологію божевільного" вірою у велике призначення Росії. "Наше завдання, – пише він, – принести у світ рятівний принцип порядку, що став здобиччю анархії. Росія не може відмовитись від цієї місії, яка на неї покладена небесним і земним володарем". Голоси всіх представників російської політичної думки злилися в одну-єдину оду на честь їхнього народу, вони всі, по суті, вже були готові підписати офіційний погляд російської історії, який горезвісний начальник таємної поліції царя Миколи І, граф фон Бенкендорф, формулює так: "Її (Росії. – Д. Д.) минуле було гідним захоплення, її теперішнє – більш ніж блискуче, а її майбутнє (писав граф, вірогідно, заздалегідь відкрито думаючи про більшовиків), перевершить усе, що може собі надумати людська уява".