Читать «Дух Росії» онлайн - страница 16

В. Іванов змальовує одного представника з тогочасної секти сатаністів, одного з тих, хто вклоняється "ранковій зорі, джерелу ласки і сили" – зорі люцифера, і водночас одразу ж по тому здійснює паломництво до монастиря на горі Атос… Один із цих прихильників Люцифера декламує: "Ви відвернулися від Бога? Добре, гарний вчинок! Проте все ж це замало – відвернутися від Бога. Потрібно ще перед "тим" здобути заслуги. Так, ви вважаєте, що, як тільки ви зняли з шиї хреста, "той" вас одразу ж прийме, кинеться вам допомагати? Ні, в своєму серці потрібно носити тільки його…".

Мить, коли вся "прогресивна" Росія впала б Люциферу до ніг і вже не вклонялася б йому нишком, як за часів царату, а відкрито, передбачив Достоєвський, розглядаючи у своїй візії ту символічну постать – постать "ницого раба, лакея, який дертиметься вгору драбиною для того, щоб задля рівності, заздрощів і ненажерливості понівечити образ Божого ідеалу". У цих словах міститься вся сутність російської революції – революції рабів, розбишак, лакеїв проти Божої стихії в людській душі.

Поет Блок – цинік. У своїй поемі "Дванадцять" він змальовує дванадцять більшовицьких червоноармійців, які крокують, немов дванадцять апостолів нової істини. Під маскою Христа їх очолює диявол, на голові в якого "білий віночок із троянд". У своєму вірші "Скіфи" він знову пророкує аналогічне наближення московітської орди – цього разу вже для того, щоби підкорити світ, – наближення мільйонних мас, які задурманені і сп'янілі містичним шаманством, які, клянучись, запевняють, що люблять Європу – ту Європу, на яку вони споглядають "із ненавистю і водночас із любов'ю"; саме задля цієї любові вони прагнуть Європу розчавити: "Хіба це наша провина, що ваш скелет розколеться в наших важких, ніжних лапах?". – Знову все змішалося: кохання, вбивство, "ніжність" підступного вбивці і містичний екстаз негідника. В одному зі шпиталів Блок, помираючи, мріє про схід сонця, що світитиме для Всесвіту, проте це сонце мало б бути – в його очах – всезагальним, а водночас лише російським…

Першим етапом цієї еволюції було заперечення буття Бога (і навернення до диявола. – Д. Д.); другий етап – поклоніння дияволу й одразу по цьому – обожнювання людини. Іван Карамазов говорить: "Для мене незрозуміло, коли говорять: "Бога немає", не кажучи в цю ж мить: "Я – Бог!". Головна тема російської літератури, – писав Мережковський, – ще до революції полягала в описі взаємин між людьми, ігноруючи Бога, без Бога і насамкінець – проти Бога. Горький писав: "Людина – це істина! В цьому все, початок і кінець. Усе в людині, все для людини, тут лише людина!". А Чехов за ним повторює: "Людина в природі понад усе, навіть вища за те, що є недослідженим і здається чудовим" – тобто вища, ніж Бог. Замість Бога росіянин підвищив людину, він зробив це, не визнаючи незмінних законів, які є над людиною, і жодних дисциплін. Очевидно, що це було наслідком поклоніння всьому тілесному життю, поклоніння тварині чи худобині в людині. Тому російський мислитель і публіцист Василь Розанов не визнавав ні християнства, ні Христа, оскільки релігія Христа була "релігією смерті". Голгофа була для нього "отруєнням радості життя". Християнство було для нього занадто "аскетичним", надто твердим панциром для російського голяка. Горький постановив – у цьому ж сенсі, – що "найголовніше в людині – це живіт. Кожен людський вчинок виходить із живота". Тваринним природним елементом є також Бог Л. Толстого. У тілі він обожнює все – як почуття, так і звірство. Герой його новели "Козаки", Єрошка, говорить: "Я – хлопець хоч куди, п'яниця, злодій і мисливець!". Бо "тварина розумніша, ніж людина, хоча б її й назвали свинею… Вона – свиня і до того ж не гірша за тебе, таке саме Боже створіння, як і ти" – для шаманської "логіки" Толстого це означає, що свинське в людині не потрібно покращувати чи засуджувати, а звеличувати… І навіть ті російські критики босоногого графа, які в ньому це все розуміли, а саме, що мотивація Єрошки полягає у "волелюбності, неробстві, грабунку і війні", ставали перед ним навколішки, як перед одним із апостолів євангельської істини. Грабіжник, підступний вбивця, мисливець, тварина, свиня – з безмежною нестримністю їхніх інстинктів – це Бог Толстого. І це не помилка. Єрошка і Толстой добре знали те, що говорили. "Гріхів немає ніде, – повчає Єрошка, – візьми приклад із тварин!". Релігія для Єрошки – пуста справа: "Нас не стане, на цьому виросте трава, ось і все!". Як тварина, він не розрізняє між добром і злом, йому все дозволено. "Тваринна радість у плотському житті", – так характеризує один із російських авторів філософію Л. Толстого.