Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 97

Не менш цікаво ознайомитися і з таким документом – він з’явився у відповідь на безпідставні звинувачення, висунуті проти професора Ейхельмана тодішнім Київським міським головою: «Из всего состава Думы, к чести этого состава, не нашлось ни одного гласного, который решился бы поддержать это заявление городского головы, и Дума единогласно постановила, сняв этот неприятный вопрос с повестки, уничтожить самые следы его обсуждения… Мы, Ваши сотоварищи по общественной службе, слишком хорошо знаем Вас как талантливого, авторитетного, бескорыстного, энергичного, идеально честного и благородного общественного деятеля. Такая репутация настолько прочно за Вами установилась, что не только всякому гласному, но и всякому киевскому обывателю, сколько-нибудь интересующемуся общественными делами, она хорошо известна. Она Вами вполне заслужена, она завоевана Вашим многолетним блестящим трудом на общественной ниве. Это – безупречная репутация человека нравственно чистого как алмаз, при могучем уме, высоком образовании и выдающейся деловой опытности. К этой репутации не примешивается никаких досадных “но”». Під документом – автографи 37 думських гласних, серед яких найвідоміші громадські діячі – Страдомський, Голубинський, Юскевич-Красковський, Бурчак, Туроверов, Волковинський, Томашевський та ін.

Вписав своє ім’я київський професор і до історії передреволюційного музичного мистецтва. У перше десятиліття ХХ століття великою популярністю в Імперії користувалися романси славного киянина Ніколая Харіто, у першу чергу, написаний восени 1910 р. «Отцвели хризантемы», який за популярністю конкурував з іншим шедевром українського походження – «Очи черные». Після завершення курсу ялтинської гімназії Ніколай Харіто поступив на юридичний факультет Університету Св. Володимира. Про нього та професора Ейхельмана говорили так:

«Не все хорошее забыто,Не всюду царствует обман.Среди студентов есть Харито,А в профессуре – Эйхельман».

Останнє свідчення, на яке нам пощастило натрапити, належить Миколі Галагану. Час та місце дії – 12 червня 1920 р., залізнична станція Жмеринка, осідок уряду УНР: «Зайшов я до «міністерського» вагона. Нікого там не застав, окрім радника Міністерства закордонних справ, старого проф. Київського університету О. Ейхельмана. Він сидів одиноко, вглибившись у якусь книжку… «Ось, відітєлі, ізучаю версальський договор… Большой… Велікая праця… Трудно піддайотса ізученію…». Слухав я старого професора, якого знав ще з перших років свого студентства; був він многолітнім деканом правничого факультету, і через це студенти-юристи звали його своїм «папахеном».