Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 141

Ще одним дослідником, який мав мужність поставити основоположні питання, а саме: які соціальні групи підтримували так звану «Українську революцію», а які – ні; наскільки «широкою і міцною була підтримка українського державотворення»; «які сили та обставини перекреслили надію українського народу на власну державу»? – стала Г. Кривоший. Відповіді, зокрема, були сформульовані такі:

– «століття русифікації спотворили соціальну структуру українського суспільства», але

– «основні соціальні групи, характерні для інших народів, що перебували на подібному рівні розвитку», збереглися і

– всі вони «були зацікавлені у відновленні української державності»;

– «Українська революція набула масової підтримки», яка зберігалася впродовж усього 1917 р., «дещо звузившись на початку 1918 р.»;

– соціалістична УЦР, як політичне керівництво «Української революції», своєю соціалістичною та федеративною програмою в конкретних умовах 1917 р. вела Україну у глухий кут;

– «ліберальні та консервативні елементи українського суспільства» прагнули порозуміння з УЦР на основі збереження інституту приватної власності (тобто на основі права та закону. – Д.Я.), але соціалісти відкинули цю альтернативу;

– ставлення національних меншин до «Української революції» було складним і суперечливим, вони були в опозиції до неї, а в деяких випадках «переходили до відкритої боротьби з нею»;

– поразка УЦР у війні з більшовиками була обумовлена «не відсутністю у неї опори, а неорганізованістю цієї опори, її неструктурованістю, дезорієнтацією у складних умовах»;

– «відсутність національного за складом українського міста негативно позначилася на розвитку національної революції 1917 р.»;

– до жовтня 1917 р. росіяни в своїй абсолютній більшості не сприймали гасло автономії України, євреї, а подекуди й поляки – схилялися до такого прийняття, «але в низах російського, польського і єврейського населення продовжувало домінувати насторожене, а то і вороже ставлення до українського національно-визвольного руху»;

– паралельно у часі і просторі існували дві соціальні структури – феодальна (поміщики, селяни), головним чином українська за національним походженням, та буржуазна (буржуазія, наймані робітники, інтелігенція), в якій питома вага українців була меншою, що породжувало численні суперечності;

– найбільшу політичну активність виявила інтелігенція;

– головною підпорою УЦР (тобто «Української революції» або «Національно-визвольних змагань». – Д.Я.) було селянство;

– її активно підтримували військовики (тобто ті ж самі селяни. – Д.Я.);

– вона мала своїх прихильників (але не більше. – Д.Я.) серед найманих робітників;

– поміщики та буржуазія «не були допущені у роботі в Раді», що мало відчутний негативний вплив на процес розбудови національної держави;

– «соціалістична інтелігенція, незважаючи на свою активність та самовідданість, не могла замінити на ниві національно-державного будівництва кваліфікованих чиновників, військових, спеціалістів поміщицько-буржуазного походження».