Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 130

При знайомстві з цим та подібними йому перлами, а ними пересякнуті сучасні українська ура-патріотична література та значна маса «українознавчих» студій, формується чітке враження, що їх автори за визначенням не цікавляться ані працями попередників, ані елементарним глуздом. Наприклад, ще 200 років тому В. Полетика посилався на листа Б. Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича від 13 лютого 1654 р., в якому гетьман чітко вказував умову приєднання до Москви: «і вчинивши добровільне підданство (Московській державі. – Д.Я.) на угодах утримувати і зберігати малоросійський народ при всіх тих правах, звичаях, привілеях, вільностях, свободах і перевагах, на яких він був під Королями Польськими і Великими князями Литовськими без всякого порушення та скасування». «Угоди ці час від часу урочисто підтверджені були, – вказує далі В. Полетика, – малоросійському дворянству і народу кожним Самодержцем Всеросійським і нині благополучно царюючим Государем нашим Імператором Олександром Павловичем при вступі їх на престол». Отже, не важко дійти висновку, що «система законодавства» Гетьманщини – аж до її повного скасування – ґрунтувалася не на писаному «праві», а на: 1) волі самодержавних московських царів, яка, воля, і була джерелом права та закону для всіх їх підданих – від першого боярина до останнього холопа, та на 2) угодах гетьманів із царями.

Натомість дослідження О. Гуржія малює цілком іншу, відмінну від попередньої, картину. Роботи цього дослідника є прикладом неупередженого підходу до висвітлення одного з найдраматичніших, найтрагічніших розділів історії нашого народу. Так, найбільш відоме спеціалістам та науковій громадськості дослідження подає, крім обов’язкового для такого роду розвідок ґрунтовного історіографічного огляду, такі факти.

На середину XVII ст. населення Речі Посполитої/ВКЛ сягнуло майже 5 млн осіб, у т. ч. трохи більше 3 млн на русинських землях (які мали назви не «Україна», а «Поле», «Польська Украйна», «Слобожанщина», «Ханщина», «Турецька область», «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоросія», «Новоросійський край»), у т. ч. грузини, німці, московити, болгари, угорці, чехи, євреї, вірмени та ін., причому «десятки тисяч» з них загинули під час отої «Визвольної війни». Владу над цими людьми відправляла козацька старшина, яку О. Гуржій справедливо трактує як «нову генерацію українського панства».

Описуючи правовий контекст, в якому мешкало населення «Гетьманщини», дослідник справедливо підкреслює: основним завданням права є «регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами (чи цілими групами) суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки». У цьому сенсі війна Б. Хмельницького проти Речі Посполитої, яка з точки зору тодішніх правових норм була не чим іншим, як державним злочином, мала своїм наслідком скасування існуючої правової системи та правових інституцій на тих землях, які потрапили під владу бандитствуючої козачні.