Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 116

Головна причина відмови великих князів литовських від жорсткої централізованої моделі управління, як це показав В. Брехуненко, полягала в тому, що «Литва і територіально, і демографічно, і, що найважливіше, культурно потонула в руській стихії». При цьому «руська еліта продемонструвала відмову від претензій на самодостатнє власне державне життя. Розсереджена по осібних князівствах-державах вона… не генерувала не тільки ідеї відновлення своєї «великої держави», а й потягу до утворення з руських земель окремого руського політичного організму в рамках Великого князівства Литовського. Руські князі та зрущені Гедиміновічі зосередилися на куди вужчому завданні – консервуванні «старовини» як змісту широкої автономії цих земель… Українська еліта жодним порухом не виказала прагнення зіперти свою «старовину» на міцніший ґрунт, на ґрунт оформлення осібного політичного організму як третьої складової цієї держави».

Ці права та привілеї жили, так сказати, своїм власним життям, існували та розвивалися за власною логікою, логікою розвитку правових норм та настанов – будь-які персональні зміни у вищому керівництві держави або, скажімо, переміни в адміністративному статусі тієї чи іншої території (землі, воєводства, іншої адміністративної одиниці) цих норм не торкалися. Причина полягала в особливостях польської інтеграційної моделі: «в Короні, на відміну від інших європейських аналогів… обмеження прав прилучених територій не супроводжувалося посиленням влади короля. Після Казимира Великого, який мав тверду руку, Польща невпинно рухалася в бік шляхетської демократії з liberub veto і порівняно слабкою постаттю короля». При цьому «кінцева мета інтеграційних змагань Польщі», чи то на Правобережжі сучасної України, чи то у Східному Помор’ї, чи то на литовських теренах, «без сумніву, полягала в руйнуванні самобутності приєднаних земель та повної уніфікації тамтешніх земель за польським взірцем…

Усі заходи вели до поступового формування у світоглядних орієнтирах еліт з підкорених земель цінносної установки про свою належність до єдиноїрічпосполитської еліти незалежно від етнічного походження».

Ось красномовний приклад: 1569 р. польський король Сигізмунд-Август радикально змінив правовий статус Київського князівства, вивівши його «навічно з усіма містами та повітами» зі складу Великого князівства Литовського і приєднавши до коронних земель. При цьому він «присягнув за себе та наступників своїх», давши Київщині «за підписом власної руки своєї та всіх бувших на Соймі членів особливий на то привілей». Суть привілею: люди, які мешкали на території бувшого князівства, приєднувалися до Речі Посполитої «як рівні до рівних і вільні до вільних люди і кожному з них по своєму чину і гідності дозволяється користуватися тими ж привілеями, вільностями та свободами, якими користуються всі інші обивателі Королівства Польського». Дворянство київське при цьому «мало участь в обох чинах, які разом з королем управляли Республікою Польською, тобто в Сенаторському та лицарському».