Читать «Загублена історія втраченої держави» онлайн - страница 115

Ситуація кардинально ускладнилася, заплуталася, змінилася по смерті його синів – Андрія I та Льва II. Оскільки рід законних правителів урвався, а принцип легітимності володарювання за принципом «крові» зберігався, бояри запросили на престол їх небожа, сина мазовецького князя Болеслава. Останній перейшов на православ’я та правив державою під іменем Юрія II. Саме Юрій підписав так звану Вишеградську угоду, згідно з якою по його смерті трон мав перейти до польського короля Казимира III. Дізнавшись про угоду, бояри 1340 р. отруїли його, проголосивши волинським князем зятя Юрія II – Любарта.

Велике князівство Литовське/Річ Посполита

Інкорпорованими до складу Великого князівства були Волинь, Вязьма, Київщина, Сіверщина, Смоленське князівство, Східне Поділля, Підляшшя, Турово-Пінська земля, Чорна Русь, «а також землі, якими розпоряджалися верхівські князі Масальські та Мезецькі. Натомість решта верхівських князів, а саме Новосільські (Воротинські, Одоєвські, Бельовські) сиділи на уділах і мали договірні стосунки з Вільно». Процес інкорпорації «українських» земель розпочався 1320 р., коли тамтешній володар – князь Гедимін у битві на р. Ірпінь переміг об’єднане військо татар та київського князя Станіслава і на підставі існуючого de facto «права завоювання» прилучив Київ до Великого князівства Литовського. Місцеве населення негативних для себе змін від переміни володаря не відчуло – новий владика зберіг для новоприєднаних володінь «всі ті права та привілеї, які мали мешканці того князівства».

Гедимін.

Аналогічно чинив і король Польщі. 1349 р. Казимир приєднав до коронних земель Київське, Чернігівське та Переяславське князівства, а сейм спеціальним законом санкціонував для русинів право «вільним відправленням віри користуватися і всіма тими правами користуватися, якими користуються поляки». Єдиною запровадженою у життя новацією став хіба адміністративний поділ новоприєднаних князівств на воєводства та повіти.

Зміни володарів, політичних режимів та державної приналежності руське населення Литви та Польщі й надалі обходило, адже всі наступні владики спеціальними актами підтверджували їх існуючі права та привілеї – «в основу інтеграційних стратегій Литви, спрямованих на інкорпоровані українські та білоруські землі, теж відпочатково було покладено принцип збереження «старовини… удільність, устрій та суспільна стратифікація цих земель залишалися практично непорушними. Тільки на зміну Рюриковичам удільними князями стали Гедиміновичі». Наприклад, 1386 р. великий князь Литовський Владислав Ягеллон, «пам’ятаючи попереднє своє право на деякі руські землі, в тому числі на згадані князівства, взяв їх пакі у своє володарювання, підтвердив, однак їм те, що вони всіма тими правами користуватися мають, якими й інші його землі». Надалі цей законний порядок неодноразово підтверджувався, наприклад, спеціальними актами 1433 р. та 1507 р.