Читать «Твоя дитинка» онлайн - страница 57

- Так їй i треба! - прогарчала вона. - Аби знала, як гуляти ночами!

- Мама всi вечори вдома! - кинулася захищати внучка. - Вона вже чотири мiсяцi спить зi мною в кiмнатi.

Обличчя батька побагровiло, як буряк. Його очi налилися кров'ю. Але вiн не промовив нi слова. Плюнув до нiг доньки i, розвернувшись, пiшов до хати.

- Тьху на вас, дурних i шалених! Аби я ще з вами мороку мала! - сплюнула i собi стара й пошкандибала геть, спираючись на палицю.

- Ой, мамо-мамо, грiх будете мати, що так чините, - мовила услiд тiтка й теж попрямувала додому.

Дiвчинка залишилася на вулицi. Довго стояла, боячись повертатися. Бо що їй тепер скаже батько? Але тут почула крики з будинку. Тепер вона просто не мала права втекти. Прикута до лiжка мати залишалася сама. Її потрiбно було рятувати. Будь-якою цiною…

4.15

- Знаєш, мiй зайчику, що я тобi недавно хотiла сказати?

- Напевно, щось збрехати, - пригортає її, смiючись.

- Нi! Я в Інтернетi прочитала про програму обмiну для студентiв. Називається «Аu pair». Завдяки їй можна побачити свiт.

- А ти що - до Португалiї на заробiтки вже не їдеш? -посмiхається вiн.

- Не смiйся!

- Хiба я смiюся? Просто кiлька мiсяцiв тому актуальною була Португалiя. Ще ранiше - Угорщина. Чим маримо цього разу?

- Але я хочу кудись поїхати! Я ж iще нiчого не бачила!

- Мишко, невже ти думаєш, що Інет розповiдає правду?

- Бачиш, ти менi не вiриш! Ти завжди вважаєш мене безпомiчною!

- Я так не вважаю! Хiба безпомiчна дiвчина давала би собi раду, пiшовши з дому пiсля закінчення школи? Ти хочеш, щоб я тебе вiдмовляв вiд закордонного вояжу?… Я не буду цього робити.

Пiсля розмови вона тихо плаче на балконi, курячи цигарку.

- Хiба вiн так мав вiдповiсти? - схлипує вона. - Хiба це мав сказати?

«О'кей! Якщо йому так байдуже, то я вiзьму й поїду!» - вирiшує вона, роблячи останню затяжку i кидаючи недопалок униз.

Наступними мiсяцями вона оформляє потрiбнi документи, записується на посилений курс вивчення нiмецької мови. Тепер вона не має часу на прибирання хати.

Їхня розмова потрохи забувається, хоча осад залишився. Адже дiвчина, яка хоче вiдчувати себе потрiбною, не може забути, що найближча людина, коханий, так легко її вiдпускає.

Одного дня вони пектимуть картоплю в старому осiнньому парку. Алоїз збиратиме хмиз, а кохана носитиметься бiля невеличкого озерця, намагаючись виловити звiдти жовтий листок. Нiнка вирiшує знову зачепити болючу тему.

- Мишко! - взялася вона допомагати розкладати вогонь. - А ти мене кохаєш?

- Що за дурнi запитання, малеча? Ти сумнiваєшся? Чому ми тодi, по-твоєму, разом живемо?

- Звiдки я знаю? Може, тобi так зручнiше!

- Ха! I в чому? Можеш менi пiдказати?

- Ну, я не знаю… Але я задала конкретне запитання i чекаю на таку ж вiдповiдь.

Вiн бачить, що вона надуває губи, тому поспiшає її пригорнути.

- Та люблю, люблю тебе! Таке пелехате киценятко! Як я можу тебе не любити? Тiльки чому ти в цьому засумнiвалась, маленька?

- А чому ти так легко мене вiдпускаєш? А якщо я бiльше нiколи сюди не повернуся? Тодi ти мене втратиш! Як тодi буде? Бо якщо ти мене кохаєш…