Читать «Твоя дитинка» онлайн - страница 44

Пiшта тодi якраз спокiйно спав на моїй спiдничцi. Але вiд шаленого грюкоту прокинувся й почав скиглити. Я взяла його на руки та песик вовтузився й просився на пiдлогу. Вiн був таким кумедним, таким золотим! Я ж його так годувала, що вiн був схожий на колобка! Тiльки малесенькi нiжки стирчали з-пiд вгодованого черевка. Тож вiн ледве мiг рухатися.

Коли я його опустила, вiн пiдiйшов до дверей i як задзявкотить! Комендантша за дверима остовпiла, а малий ще голоснiше заливається. Але коли вiн почав гавкати й пiдливати пiд дверi, я не витримала i розреготалася на весь голос!

- I що далi?

- Що-що! Наказали, щоб протягом доби його й духу не було.

Ну i?…

- Повiсила на дверях гуртожитку оголошення: «Вiддам породистого пса в добрi руки». А то ж була осiнь. Хто хоче мороки з малесеньким песиком?

- I що - вiддали комусь?

- Та вiддали… Тiльки виявилося, що це - не вiн, а вона. А кому потрiбна дворняга, та ще й сучка? Але зрештою Пiшту прилаштували… Iнодi згадую, як ми разом спали: вiн уткнеться мордочкою менi пiд пахву й сопе. А я боюся поворухнутися, щоб, бува, не розбудити.

Алоїз мовчить. Нiна притуляється до нього, обiймаючи, але вiн не реагує.

- Ти що - образився?

- Нi! - вiдповiдає коротко i далi думає своє.

- А що ж трапилось?

- Нiчого…

Вона тягнеться до його паху.

- Поцiлуєш мене там? - заголює Нiнка свою пiжаму.

- Нi, бо пси тобi дорожчi за людей! Називаєш їх iменами колишнiх коханцiв.

- Твоїм би назвала: свою дитинку. Маленького синочка, який так буде схожий на тебе! - лащиться вона.

- Та тобi ще самiй у садок ходити!

- Добре-добре! - насуплюється вона. - Думаєш, не народила б тобi сина? Ще й якого!

- Та я не сумнiваюся. Тiльки хто його у свiт виводитиме?

Вiн пiдгортає її пiд себе так, як вона любить, мiцно притиснувши вагою тiла.

- Не тисни мене! Дурень дурний! Це ж боляче! - пхинькає вона.

Але вiн i не думає зупинятися, знаючи, як їй це подобається…

1.13

Привiт, мишеня!

Уже минуло чотири тижнi.

Уявляєш?

Тобi значно легше. Я залишився на мiсцi, а ти помандрувала в часi i просторi. Але що тут скажеш?

Життя якесь таке одноманiтне.

Де ти, моє свято?

Тепер мiй порятунок - тiльки в роботi. Тому буду нещадно з нею розправлятися…

Твiй нiжний-снiжний Алоїз Алоїзович.

2.13

Ти вперше зайдеш у дев'ятий вiддiл собору. Там стоятиме золота гробниця iз мощами трьох волхвiв. Люди падатимуть ниць перед ними. I ти також опустишся на колiна… Аби зрозумiти, що святi - це не просто вигадка.

Колись тобi казали, що Бог настiльки старий, що його вiк є запорукою iстини. А ти була всього лише метеликом, що летiв на схоже на правду свiтло. I тому вiрила…

Ти вперше почуєш бамкання одного з найбiльших дзвонiв у свiтi. I звук цей стане для тебе пiснею.

Коли ти вiриш, то впевнений, що смертi немає. Бо звiдки їй взятися, якщо є Бог iз безсмертною фiлософiєю.

Оце й збагнеш ти. I щаслива пiдiймешся з колiн, аби вийти iз мороку до свiтла…

3.13

Одного дня, коли дiвчинка поверталася зi школи, у неї почало болiти лоно. Бiль наростав, i коли дошкандибала додому, став нестерпним.