Читать «Твоя дитинка» онлайн - страница 43

- Добрий ранок, поросятко. Знаєш, що менi снилося?

- Нi…

- А розповiсти?

- Тiльки пiсля французького поцiлунку, - погладжує вiн її.

- Ой, хитрун! Добре, я тобi не розповiм про нього…

- Про кого? - насторожується Алоїз.

- Про того, хто менi снився!

- Нi, розповiси! Тобi вже коханцi сняться? Я знав, що ти - така! I в якiй позi вiн тебе брав?

- Ха-ха!- регоче Нiна.

- Що тут смiшного? Давай, валяй, розповiдай про свiй сон!

- Нi, - лащиться вона, - тiльки пiсля любощiв.

- Хитрунка!

- Така, як i ти! - скаче вона по ньому. - А вiн у моєму снi був такий милий, такий симпатичний. Його звали Пiштою.

- Що ще за Пiшта? Тобi твiй колишнiй снився?

- А не скажу! Не скажу! Спочатку ти мене:

- Не буду я тебе! Тут тебе всякi пестили пiвночi, а тепер я буду…

- Ти - здурiв? - регоче вона, бо ця гра їй надзвичайно подобається. - Хто мене пiвночi?… Хiба я не бiля тебе спала?

Ха-ха!

- Як хто-хто - Пiшта!

- Ну й дурненький, - цiлує його у живiт. - Пiшта - це мiй пес!!!

- Бреши-бреши! Це ж чоловiче iм'я! У мене однокласника так звали.

- Так, розумнику мiй, нецiлований зранку.

- Та й де ти тримала того пса, коли жила в студентськiй «общазi»? Хiба що в своєму лiжку?

Її очi наливаються вологою. Ними промайнуло небо. Вона в'яне, сидячи на його пружному животi.

- Ну що - як я тебе вичислив? Соромно брехати? Га? З кого поцiлунок?

- З тебе, свинтусе дурний! I взагалi - облиш мене! Я хочу спати.

Вiн знає цей прийомчик. Коли вона каже, що хоче спати, значить - ображається.

- Ну що ти вже надулася? Це ж я маю ображатися! Трахалася цiлу нiч з Пiштою, а ще й менi про це патякаєш.

- Але Пiшта - це мiй пес. Чесно! Тiльки мiй! I нiчий бiльше! Я його знайшла, вигодувала! - iстерично схлипує Нiнка. I вiн бачить, як її очима знову проноситься небо, тiльки тепер уже з шаленою швидкiстю.

- Заспокойся, маленька. Ти ж менi нiколи не розповiдала про це… Я ж не знав… Розкажеш?

- Це було пiзно восени. Бiля смiтникiв я надибала пакунок, в якому щось пищало. Я вiдкрила його i на мене аж посипалися блохи, уявляєш? Там було цуценя. Таке кругленьке, вгодоване i ще слiпе! Я була в шоцi. А воно, вiдчувши тепло, почало шукати материнську цицьку. Уявляєш? Ну я i забрала його до себе.

- В общагу?!

- Ага! В кiмнатi, де ми жили четверо, почалася справжня вiйна.

- Уявляю…

- Але я не зважала. Цуценя мало кiлька днiв вiд народження. Його потрiбно було годувати щодвiгодини. Iнакше воно так скавучало, що збiгалися сусiди. А ще воно плакало, якщо не вiдчувало поруч мене. Тому упродовж дев'яти днiв я майже не виходила з кiмнати. Навiть на пари не ходила! А вночi воно спало зi мною на лiжку. Вiд блiх його не можна було лiкувати, бо був ще замалим, тож вони скакали i по менi. Але якби ти знав, яке ми вiдчували щастя з подругою, коли вiн розплющив очi!

Мабуть, щось подiбне вiдчуває мати, коли її дитина зводиться на нiжки. Та це набридло двом iншим спiвмешканкам i вони донесли комендантшi. Та прийшла шалено люта i почала грюкати в дверi. Я вирiшила їй не вiдчиняти. Бо добре знала, на що вона здатна.