Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 37

Я вилась навколо неї ластівкою. Накрутила разки перлів на її білосніжну шию, вклала коси вигадливим вихором, увіткнула у них тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикаду на гілці з вишневим цвітом. Що ще зробити з моєю кралечкою, щоб вона засліпила всім очі, щоб усі побачили, щоб зрозуміли, яка вона в мене є.

Після цього за кілька хвилин прибралась сама: вмилась до пояса, бо вже добряче від мене було чути запах після всіх тих нервів і сліз — я вже мовчу про сечу, якою наскрізь пропахлася. Волосся зав’язала в тугий вузол (Аделя щедро збризнула його своїми парфумами з марокканського ясмину, хоч я і пручалась, бо мені від них зле і душно), вдягнула сіру сукню з глухим коміром, трохи невигідну в плечах, але цілком пристойну.

На стіл ми з Аделею накривали разом, такі щасливі. Білий обрус, як і мало бути, звисав на 50 сантиметрів з кожного краю, у центрі столу — кошичок з овочами, напуцовані до блиску канделябри, солодкі тіста, салатирки з компотами й салатами. Я розкладала тарелі, срібні підставки, ножі, ложки й видельці, ложечки до компоту, чарки й пугарі, кришталеву сільничку, сервіз до муштарди, оцту й оливи. Аделя завивала серветки красивими конвертиками.

«Агов, чи є хто вдома?» — почувся з передпокою Петрів голос.

Ми з Аделею сполошилися.

«Вони вже тут!»

Петро пообіцяв винайняти фіакр і привезти гостей. З дому він пішов так рано, що я навіть не чула, коли: мусив бути присутній на службі в костелі за упокій Францішека Майєра, столяра та власника поховального бюро.

«Не може бути! Та хто приходить на гостину так рано?»

Аделя швидко зиркнула на себе в люстро, розгладила руками поділ сукні, поправила зачіску, її обличчя тільки частку секунди шукало потрібного виразу, і ось уже вона — осяйна, привітна, нескінченно рада приходу гостей — кинулась, щоб їх привітати.

Мене завжди охоплює роздратування, коли в нашому домі з’являються чужі люди. Крім того, терпіти не можу виявів такої кричущої неввічливості. Етикет недаремно придумали. Шкода, що Петро не визнає запрошень та візитних карток — але з цим я ще якось навчилась миритися. Натомість із передчасним приходом на обід не зможу змиритись ніколи.

Я не мала жодного наміру прикидатись перед гостями, що мене не зачепила їхня грубість. Я людина чесна, у папірці не загортаю.

Тож продовжувала приготування, поправила квіти у вазі, обсмикнула обрус (з Аделиного краю він звисав аж ніяк не на 50 сантиметрів!) і заходилась витирати серветкою келишки на лікер.

Аделя поводилась надто екзальтовано. Цілком невідповідно до ситуації. Часом із нею таке трапляється, і тоді мені стає ще гірше. Так незручно, ніби я ходжу в тісному взутті.

«Стефуню! Стефуню! Ти не повіриш! Подивись-но, поглянь, хто до нас прийшов!» — вона наскочила на мене вихором, вхопила за плечі й різко розвернула до входу, від чого я мало не випустила з рук келишка.

Першою, кого я побачила, була низенька й дрібна панночка з довгою русявою косою, що визирала з-під світлої ситцевої хустини і, перекинута через плече, покірно лежала на грудях. Їмость мала на собі скромну темно-сіру фланелеву сукню, її кругле обличчя було рясно залите сором’язливим рум’янцем. Широко розчахнуті й наповнені зачудуванням очі метались кімнатою і вихоплювали то павичеві пір’їни в тонкій вигнутій вазочці, то пурпуровий адамашок канапи, то столове срібло (яке, варто визнати, сяяло просто-таки нестерпно завдяки моїй старанності), то шафки з незвичним лакуванням, то Петрову різьбу з Аделиним портретом, яку він подарував їй на шлюб.