Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 18

У фіналі подорожі я просто втекла від них на Пратері. Вибрала собі одну з бічних алей і побрела нею вперед, спершу дослухаючись, як серце гупає десь позаду вух, тисне на горлянку, не дає дихати, почуваючись нечемним псом, який втік від господарів. Потім вийшла на берег Донауканалу. Порівняно з Дунаєм він видавався таким спокійним і маленьким, тихим, сором’язливим і невибагливим. Не знаю, як довго я дивилась на воду. Думки пропливали дедалі рідше, розвіювались, мов пара над термальними купальнями в Будапешті. Просто текла вода. Просто сонце починало опускатися до небосхилу. Просто заніміли від морозу руки й ноги, змерзло обличчя. Але всередині палахкотіло щось теплим вогнем, і певної миті я зрозуміла, що посміхаюсь. Чим я не така, як цей канал. Чим я не Маленький Дунай. Течу собі, люблю Аделю.

До готелю я повернулася стишена й заспокоєна. Петро розчахнув двері покоїв, почувши мої кроки, приглушені ворсистим килимом. Він мовчки пропустив мене досередини, пильно вдивляючись в обличчя. Я йому посміхнулась. Він не відповів посмішкою, але в темних, глибоко посаджених очах я розгледіла новий вираз: зацікавлення і м’якість.

Впустив мене до Аделі, з вдячністю подумала я. Тепер він вирішуватиме, хто може до неї підійти. Так є.

Аделя ображалася. Лежала під периною, з холодним компресом на голові. З гнізда її розбурханого русявого волосся стирчав тризубий гребінець із хрому і тонкого кольорового скла: цикада на гілці з вишневим цвітом. Очі Аделині — зворушливо підпухлі від сліз, рожеві. У мене стислося серце. Я мало не засміялася вголос, мало не почала співати. Стрималась, бо це б її розлютило. А коли Аделя гнівається, її так просто не заспокоїш. Вона тоді як дитина: спробуєш розважити — кричить, лагідно заспокоюєш — плаче, гримнеш — гордо відвертається, а тоді жбурляє у вікно порцеляновою жирафою.

На моє запитання Аделя відповіла, що в неї міґрень. Вказала рукою на мої речі, розкидані по підлозі, на сукні, білизну, вивернуту на м’яких фотелях, нічні сорочки, і пояснила, що намагалась знайти свою настоянку з пурпурових ріжків, краплі валеріани та беладони. Що їй слід тримати такі життєво необхідні речі при собі і не залежати від інших, бо інші зникають і з’являються, коли їм заманеться, а ти тим часом віддаси Богові душу або збожеволієш від болю, і ніхто за тобою не заплаче, і слізки не зронить.

Вийнявши з дерев’яної скрині з широкими шкіряними пасками, обтягнутої всередині темно-зеленим сукном, пуделко з ліками, я мовчки накрапала до срібного келишка фіолетову настоянку з ріжків і піднесла Аделі до рота. Не дивлячись на мене, Аделя підвелась і вихилила рідину, гірко скривившись.

Я вирішила не вказувати їй, що спеціальне горіхове пуделко з ліками, яке використовував для подорожей ще Аделин батько, доктор Анґер, фізик повітовий і міський, я поклала до Аделиної скрині, а не до своєї.

Натомість сказала таке: «Неправда. Мені було б за тобою страшенно тоскно, Аделю. Я ночувала б на твоїй могилці. Засадила б її мушкателькою — червоною, білою і рожевою. Петро вирізьбив би найкрасивішого і найпечальнішого янгола з безнадійно спущеними крилами, у тонкій сукні, схожій на морську піну, з вінком із лілій на голові».