Читать «Фелікс Австрія» онлайн - страница 128

Він небагатослівний. Більше промовляють його очі. Петро не годен відірватись від своєї дружини.

Один із власників павільйону — ресторатор Клаар із тонкими русявими вусиками підносить Петрові символічну жіночу пантофельку. Петро кладе свого келиха досередини, клякає перед Аделею на одне коліно, схиляє голову і п’є за її здоров’я.

Гості цокаються, сміються, цілують Аделю. Я роблю ковток шампанського. Мені не можна: я нічого не їла і швидко п’янію. А від алкоголю, буває, стаю дурна.

У дружини пана Гаубенштока на тарелі всього одна сардинка.

Зате Іванка, як завжди, не шкодує собі нічого — навіть доївши салату зі свого столу, підійшла і забрала з-перед носа княгині Пшитульської тацю з фаршированими яйцями.

Отець Йосиф ще стриманіший, як зазвичай. Він наче спокійний — а наче надмірно скутий. Не п’є шампанського. Майже не їсть. Аделя його припрошує: «Але ж, отче, невже навіть заради мого здоров’я не вип’єте одного келиха? Навіть заради мене?»

Фелікс сидить окремо, у кутку, за маленьким столом. Він їсть хліб із ковбасою і картоплю, одночасно малюючи щось на серветці. Княгиня Пшитульська каже: дітей непристойно брати на дорослі забави. До неї всі ґречно всміхаються, але не відповідають, вдаючи, що її низького, майже чоловічого тембру не чутно через скрипалів, які виконують польку.

Дружина пана Бембновича, стривожена пані Клара в ясно-блакитній сукні, переконує обох своїх по-підлітковому тілистих доньок їсти неаполітанську зупу з пармезану. Каже, дівчата одержимі ідеєю, що мають стати тонкими та знеможеними, що їдять саму селеру з калярепою, а вони з паном Бембновичем так не звикли, вони люблять їсти клюски, вареники і налисники, овочева дієта наводить на них жах і нудьгу.

Аделя обіцяє віддати Віолці та Мані свої старі журнали «Мод паризьких»: вони містять великі викрійки, які виконали найзнаменитіші паризькі кравці, додатки з повістями й нотами.

Іванка ревниво перепитує, чи має Аделя додаток під назвою «Наука крою суконь та білизни». Аделя не пам’ятає. Каже, шампанське вдарило їй у голову.

Я розношу каляфіори з бешамелем, начинювану бульбу, розбратель і язик — княгиня Пшитульська ловить мене за лікоть і питає на вухо, який секрет тієї зеленої салати, що має такий м’який, а все ж виразний посмак. Я обіцяю розповісти їй по забаві, коли вже, може, перестануть грати музики, бо зараз пані не розчує. Княгиня киває, губи її змикаються ще щільніше.

Страшні речі розповідає пан Бембнович. (Я вже не раз зауважувала, що він любить різні страхіття.) Каже, у Маріамполі один чоловік на ім’я Григорій Заєць, місцевий господар, захворів на плямистий тиф. Охоплений гарячкою, він схопив сокиру і тричі вдарив нею по голові свою дружину, розколовши їй череп та вирубавши шматок мозку. Місцевий добрий лікар Ожеховський зашив рану, після чого нещасну відвезли до приватного шпиталю Сестер милосердя. Однак немає жодної надії, що вона може залишитись живою.

Віола та Маня, слухаючи розповідь татка, наминають тим часом англійські товченики а-ля Nelson.

Ресторатор Гаубеншток каже, що епідемія тифу і такі трагедії, про які мова — це провина місцевої влади. Більшість проблем — від недотримання гігієни, особливо серед найбідніших верств населення.