Читать «Обід у кав"ярні "Готем"» онлайн - страница 8

Є дві стадії відлучення від тютюну, і я переконаний, що саме друга викликає більшість випадків рецидиву. Фізичне відлучення триває від десяти днів до двох тижнів, а опісля зникає більшість ознак — потіння, головний біль, посмикування в м’язах, простріли в очах, безсоння, дратівливість. Затим настає набагато триваліший період ментального відлучення. Ці ознаки можуть включати депресію, від легкої до помірної, розпач, ангедонію в певній мірі (іншими словами — повну байдужість до радощів життя), забудькуватість, навіть різновид перехідної дислексії. Я знаю всю оцю нісенітницю, бо начитався про це. Виходячи з того що сталося у кав’ярні «Готем», здається дуже важливим, що я у це вник. Припускаю, що ви могли б закинути, що моя зацікавленість цим предметом провалилася де-небудь поміж країною Хобі й королівством Нав’язливої ідеї.

Найпритаманніша ознака другої стадії відлучення — почуття помірної нереальности. Іншими словами, нікотин покращує синаптичний трансферал і підвищує концентрацію — розширює інформаційну сприйнятливість мозку. Це підвищення — невелике і для успішного процесу мислення нагальної потреби у цьому немає (хоча більшість прибічників сигарети вірять у протилежне), але коли відірватися від неї, ви лишаєтесь із почуттям — всеохоплюючим почуттям, власне у моєму випадку, того, що світ витяг якийсь міфічний жереб. Не раз мені ввижалося, що люди, й автомобілі, й невеличкі ятки на хіднику, що потрапляли в поле зору, фактично проходили повз мене на пересувному екрані, а тим керували невидимі робітники підмостя, що прокручували величезні кривошипи й обертали величезні барабани. Це відчуття було також трохи подібним до того, коли тебе увесь час м’яко гепають каменюкою у тім’ячко, тому що почуття супроводжувалося відчуттям безпомічносте і моральним виснаженням, почуттям того, що все відбувається так, як воно насправді відбувається, на добре або на зле, тому що ви (якщо не брати до уваги, що я говорю власне про себе), просто до чортиків заклопотані отим непалінням, щоб серйозно зайнятися чимось іще.

Я не упевнений, наскільки все це вплинуло на те, що трапилося, але я знаю, що це наклало деякий відбиток, тому що у мене виникло досить певне відчуття, що з метрдотелем коїлося щось не теє, майже як тільки я глянув на нього і як тільки він заговорив до мене, я вже знав.

Він був високий, десь, можливо, сорока п’яти років, худющий (принаймні у смокінгу; у звичайному одязі він, мабуть, виглядав би кістлявим), вусатий. В одній руці тримав шкіряну палітурку з меню. Іншими словами, він виглядав як батальйони метрдотелів у батальйонах вигадливих розкішних нью-йоркських ресторацій. Якби не його краватка-метелик, що була перекособочена, і трохи вище того місця, де застібався його жакет, на його сорочці було щось у вигляді цяпки. Скидалася та цятка або на загуслий соус, або на кульку якогось темного желе. До того ж ззаду непокірно стирчали кілька волосин його неоковирної чуприни, що змусило мене згадати про Люцерну зі старих короткометражних серіалів «Маленькі шахраї». Я ледь не розреготався від цього — майте на увазі, я був дуже збуджений, зазначте — і щоб стриматися, я прикусив губу.