Читать «Квiти Содому» онлайн - страница 15

Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.

Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб ми боялися. Зовсім інше, але думки мої зараз плавали повільно, наче ліниві риби. Тут до мене завітала думка. Я глянув на Макса. Макс блаженно мружив очі на булькатий ліхтар у синіх смугах мокрого снігу.

— Фігова зима, — сказав я.

— Так, — згодився Макс. — У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.

— Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?

Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі — плюнути через губу.

— А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?

— Аби я знав… Стій… — Я звівся. Поправив волину. — Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.

— Ну і?

Я знову задумався.

— Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…

— Ну і хєр з ним, — виголосив Макс.

Ми ще трохи посиділи.

— Ну ходімо до твоєї пасії.

Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.

— Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? — запитав Макс.

— Не, — відповів я. — Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.

Макс зупинився.

— Гониш.

— Мама розповідала.

Макс смачно харкнув.

— Ну казліна, — тільки й видав Макс.

І ми рушили нагору.

— Мамі потрібні картриджі, — сказав я.

— На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, — спокійно сказав Макс. — А ти як до цього. А?

Я зупинився, і вже чітко вирішив, що ми не дійдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакеті ті кляті картриджі. Ми підіймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.

— Ти чув?

— Шо?

— Хтось верещав.

Ми налягли на ноги. На шостому поверсі ми побачили нашу дамочку зі спущеними штаньми, а тітка і мужик тримали її за руки. Під її кіскою, з роздяпленим ротом, сукаючи ніжками, лежала очкаста прищава бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:

— Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…

Макса підкинуло.

— Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! — закричав Макс.

Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала: