Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том IV» онлайн - страница 206
Артур Конан Дойл
— Гаразд, — мовив я, усміхнувшись, — повірю вам на слово. Що ж із цього випливає?
— Та це ж чудовий доказ! — відповів він. — У Сент-Панкраській справі, яку ви, напевно, пам’ятаєте, поряд з убитим полісменом знайшли кашкет. Обвинувачений заперечує, що це його річ. Але він майструє рами до картин і раз у раз бере до рук клей.
— Хіба ви бралися за цю справу?
— Ні, мій приятель Мерівейл із Скотленд-Ярду попросив, щоб я допоміг йому в ній розібратись. Відтоді, як я викрив отого фальшивомонетника, виявивши цинкові й мідяні ошурки на швах його манжетів, поліція почала цінувати вагу дослідів з мікроскопом. — Холмс нетерпляче позирнув на годинник. — До мене має завітати новий відвідувач, але щось запізнюється. До речі, Ватсоне, чи знаєтеся ви на перегонах?
— Авжеж. Я віддав за це захоплення половину своєї військової пенсії.
— У такому разі прошу вас бути моїм підручним консультантом. Чи говорить вам про щось ім’я сера Роберта Норбертона?
— Звичайно ж, говорить. Він мешкає в старовинній садибі Шоскомб, а я чудово її знаю, бо колись провів там літо. Баронет Норбертон цілком міг би потрапити в коло ваших зацікавлень.
— Як саме?
— Він одшмагав батогом Сема Брюера, відомого лихваря з Керзон-стрит, що біля Ньюмаркетського пустища. Мало його не вбив.
— О, це вже цікаво. Він часто дозволяє собі таке?
— Так, узагалі він має славу неврівноваженої людини. Він — один з найзавзятіших конярів Англії. Належить до тих людей, що народилися з запізненням. За доби Регентства з нього був би справжній світський джиґун — боксер, атлет, верхівець, шанувальник жіночої краси і при цьому так заплутаний у боргах, що навряд чи виборсається коли з їхніх тенет.
— Чудово, Ватсоне! Гарний портрет. Я немовби побачив цю людину навіч. А чи могли б ви розповісти мені щось про саму садибу Шоскомб?
— Хіба те, що вона стоїть посеред Шоскомбського парку і в ній є відома тренувальна стайня.
— І головний тренер там — Джон Мейсон, — додав Холмс. — Ні. Не дивуйтеся моїй обізнаності, Ватсоне, бо я оце тримаю лист від нього. Але краще балакаймо далі про Шоскомб. Здається, що ми натрапили на цікаву тему.
— Варто згадати й про шоскомбських спанієлів, — мовив я. — Про них можна почути на всіх собачих виставках. Найкраща порода в Англії. І до того ж справжня гордість господині садиби.
— Тобто дружини сера Роберта?
— Сер Роберт ніколи не був одружений. І поки що, наскільки мені відомо, не має такого наміру. Він живе разом зі своєю овдовілою сестрою, леді Беатріс Фолдер.
— Тобто ви хочете сказати, що вона живе в нього?
— Ні, ні. Садиба належала її покійному чоловікові, серу Джеймсу. Норбертон не має на неї жодних прав. Садиба приносить господині невелику щорічну ренту.
— І ці гроші розтринькує її брат Роберт?
— Мабуть, так. У цього чолов’яги пекельний норов, і жити з ним їй нелегко. Проте я чув, що вона дуже прихильна до свого брата. Але що ж усе-таки сталося в Шоскомбі?
— Про це я й сам хотів би дізнатися. А ось, здається, і той, хто зможе нам усе розповісти.
Відчинилися двері, і хлопчина-служник провів до нас високого, чисто поголеного чоловіка з суворим обличчям, яке трапляється лише в тих людей, що приборкують коней або вишколюють юнаків. Містер Джон Мейсон, звичайно, мав владу й над кіньми, й над конюхами, тож і поводився з ними, напевно, однаково. Він холодно вклонився й сів у крісло, яке запропонував йому Холмс.