Читать «Чаклун та сфера. Темна вежа IV» онлайн - страница 449

— Флеґґ, — відрекомендувався чоловік на троні. — Ми зустрічалися раніше. — Він знову посміхнувся, проте замість розплистися, риси його обличчя зіщулилися у злобну гримасу. — На руїнах Ґілеаду. З тобою і твоїми друзяками. З тим хихотливим віслюком Катбертом Олґудом і Декуррі, хлопцем із родимою плямою. Ви рушали на захід, шукати Вежу. Чи, як кажуть у світі Джейка, пішли шукати Чарівника. Я знаю, що ти бачив мене, хоча сумніваюся, чи тобі було відомо, що я теж вас спостеріг.

— І спостережеш ще не раз, — сказав Роланд. — Звісно, якщо я тебе зараз не вколошкаю і не покладу край твоїм нахабним втручанням.

Досі тримаючи револьвер у лівій, він сягнув правою до пояса джинсів, за який було запхнуто Джейків «рюгер», зброю з іншого світу, що, можливо, була непідвладна чарам мага. Його рухи були, як завжди, блискавичними, швидкість засліплювала.

Чоловік на троні скрикнув і відсахнувся. Мішок упав з колін, і з нього вислизнула куля, що колись побувала в руках Реї, Джонаса, потім самого Роланда. З отворів у бильцях трону знову повалив дим, але цього разу зелений, а не червоний. Дим потроху оповивав трон, роблячи його невидимим. І все ж Роланд міг застрелити чоловіка, що зник у диму, якби витяг пістолет без затримки. Проте «рюгер» вислизнув з його скаліченої руки, приціл застряг у застібці ременя. Щоб витягти цівку, йому знадобилася лише чверть секунди, але саме її й забракло. Роланд тричі вистрелив у пелену диму, а потім, не зважаючи на застережні крики своїх друзів, побіг уперед.

Він розвіяв дим руками і побачив, що кулі розтрощили спинку велетенського трону і вона розпалася на зелені брили скла, проте істота в людській подобі, що називала себе Флеґґом, зникла. І Роланд засумнівався, що він (чи воно) взагалі був на троні.

Проте кристал залишився. Цілий і неушкоджений, він світився тим принадним світлом, яке стрілець пам’ятав з давніх давен — з Меджису, коли він був такий молодий і закоханий. Вцілілий кристал із Мерлінової веселки опинився майже на краю сидіння трону. Якби він прокотився ще два дюйми, то впав би на долівку й розлетівся на друзки. Втім, цього не сталося. Чаклунське знаряддя, яке Сюзен Дельґадо помітила крізь вікно в хатині Реї у світлі Місяця-Цілунку, не розбилося.

Роланд підняв кулю (вона лягла на долоню, мов рідна, мов усі ці роки там і лежала) і зазирнув у її серпанкові тривожні глибини.

— Ти справді прожила зачакловане життя, — прошепотів до кулі Роланд. Згадалася Рея — така, якою він бачив її в цій кулі, з насмішкуватим поглядом старечих очей. Згадались язики великого жнив’яного багаття, що здіймалися довкола Сюзен, а в мареві спеки мерехтіла її краса. Мерехтіла, як міраж у пустелі.

«Клята цяцька! — подумав він. — Якби я жбурнув тебе на підлогу, то ми всі втопилися б у морі сліз, яке б ринуло з твого розколотого черева… морі сліз тих людей, яким ти провістила лиху долю».

А чому б не зробити це? Якщо кляту штуковину не розбивати, вона могла би придатися їм у пошуках Шляху Променя, проте Роланд сумнівався в тому, що їм потрібна ця допомога. Цок-Цок та істота, що називала себе Флеґґом, виявилися в цьому сенсі їхніми останніми перешкодами. Зелений Палац був їхніми дверима назад до Серединного світу, віднині підвладними їм. Стрілець і його друзі завоювали їх силою.