Читать «Помилка» онлайн - страница 9

– Не холодно? – запитав Захар, сідаючи поряд на піску.

– Ні, – відповіла Вероніка, кинувши на нього швидкий погляд.

– Не думав, що в селах живуть такі гарні дівчата.

– Ви думали…

– Ти думав, – м’яко поправив її Захар.

– Ти думав, що в селах тільки бабці, дідусі та корови? – всміхнулася Вероніка кутиком губ і скоса зиркнула на хлопця. Вона вперше зустрілася з ним поглядом і не опустила очі. Здавалося, він зазирнув їй у самісіньку душу й побачив заховані там думки. Вероніку знову обдало жаром, і вона провела ще вологими долонями по обличчю, боячись, що Захар помітить, як спалахнули її щоки.

– Тобі личить хвилювання, – сказав він.

Вероніка промовчала, вдаючи, що уважно спостерігає за Кірою, яка плескалася у воді.

– У тебе незвичайно сині очі, – промовив Захар.

– Знаю, – тихо сказала Вероніка, відчуваючи, що серце знову почало вибивати в грудях шалений ритм.

– Чому ти їх ховаєш? Ти мене боїшся?

– Ти не бабай, щоб тебе боятися.

– Тоді подивися на мене, – попросив Захар.

Його голос був низьким, приємним, звабливим, він викликав довіру, і Вероніка не змогла не підпасти під його чари. Вона подивилася Захару прямо в очі.

– Ніка, – сказав він. – Можна я так буду звати тебе?

Вероніка не любила, коли до неї так зверталися. Крім як «Вероніка», вона нікому ніяк не дозволяла себе називати.

– Можна, – відповіла вона, сама не знаючи чому.

– Ніко, – майже прошепотів Захар, – приходь сьогодні ввечері на це місце.

– Що? – зніяковіло, якось по-дитячому нерозумно запитала Вероніка.

– Я буду чекати на тебе рівно о десятій. Прийдеш?

– Не знаю, – знизала плечима Вероніка.

– Про що ви там шепочетеся без мене? – запитала Кіра, підбігаючи до них. Вона труснула головою, і дрібні блискучі краплі води прохолодою обсипалися на Вероніку.

– Ходімо додому, – сказала Вероніка, підвівшись та обтрушуючи від піску рушник.

– Ну, Вероніко! – Кіра надула губи. – Ми щойно прийшли!

– Тоді я піду додому сама!

Вероніка швидко натягла сукню на мокрий купальник і пішла, не попрощавшись із Захаром.

– Ніко! – гукнув він, але дівчина не озирнулася. За нею ледве встигала Кіра.

– Що з тобою? – запитала вона у Вероніки. – Він тебе образив? Що він тобі сказав?

– Мене? Ти ж знаєш, що я не даю себе образити.

– Ну як він тобі?

– Звичайний чоловік.

– Ну не скажи! Він старший за нас, але який! З таким і на край світу не страшно, – зітхнула Кіра.