Читать «Початок жаху» онлайн - страница 47

— Багато бачив людей у світі, — сказав отець Іларіон, — а перебуваючи весь час у гуртожитстві, добре вивчив цей закон. Отож мені здається, панотче Михайле, що тобі з тією панею сотниковою Дмитрищихою така ж вийшла придибенція, отже, треба тобі, як розумнішому, зійти з дороги тій жінці — вам, як двом котам у мішку, не помиритися.

І він розповів мені про дванадцять Ісусових апостолів — вони всі були достойні люди, а один виявився Ісусові супротилежцем, тож Господа він продав. Всі зрадники, — сказав ігумен, — це ті ж таки супротилежці, і часто йдуть на зраду не тому, що носять у собі питоме зло, а тому, що входять у стосунок з людьми супротилежного собі духу. Бо не лише лихо стадові від того, що в ньому поселився вовк, а лихо і вовкові, бо він, хоч і роздере одну-дві вівці, скоро буде викритий і понесе покару від пастуха так само смертну, тобто і йому серед овець життя не буде. Отож не треба звинувачувати вовка за те, що він зрадив дружбу з вівцями, — жити в супротилежстві вельми тяжко. Отже, хай подібний шукає собі подібного і живе з ним у любові, а супротилежці нехай мають розум розійтися.

— Буває, що супротилежці сходяться і в малженському станові, — сказав мені отець ігумен, — яка тоді колотнеча, бійки, крики і сварки вдома, а коли обоє розійдуться і познаходять собі любих, то в домах тих заколотників та посварників установлюється мир і тиша.

— А коли людина, — спитав я, — зустрічає в світі самих супротилежців? Коли не чинить вона нікому зла, а любові від інших не зазнає, тільки зненависть?

— Ну, тоді нехай подивиться усередину себе, — мовив отець Іларіон Левицький, — бо такі люди зчаста бувають биті гріхом гордині.

Вийшов від отця ігумена зворушений і навіть уражений. На ніч приморозило, повітря було сухе й прозоре, а місяць світив так, що над землею висіли бліді сутінки, а від дерев, будівель, куп дощок та піску відкидалися лахматі, сині тіні. Під ногами в мене хрумтіло прихоплене морозом листя. Мурування було застелене солом’яними коверцями, і солома під місяцем холодно й жовто палала. Ставало мені трохи тужно й самотньо, а в голові зібралося стільки думок, що сумнівався, чи вдасться мені сьогодні заснути. Поблукав би дворищем більше, але в прозорому й сухому повітрі кайдани на моїх ногах дуже вже лунко видзвонювали, отож завернув до своєї келії й помолився щиро Богові. Тоді ліг на ложе і відпустив думки свої — хай собі вільно течуть. Місяць яскраво світив у моє віконце, і від того все в келії ставало примарно. Я думав: із сотниковою пані Дмитрищихою мені все ясно; можливо, вона й справді мій супротилежець і нам в одному поселенні, як двом котам у мішку, не вжитися. Отже, й рішенець тут мав бути простий: попросити отця ігумена удатися за мене із протекцією до єпископа, і той змінить мені місце священнослужіння. Тут нічого неясного й дивного не було. Більше дивного із Іоанном Москівським…

Тоді, коли, керований лихими помислами, які вперше охопили мене з такою силою, рано-вранці я Іоанна Москівського в себе вдома не знайшов, все-таки не повірив, що це мені приснилося чи привиділося, бо я не є людина нетвердого розуму. Правда те, що прокинулося тоді в мені щось жорстке й лихоносне, правда й те, що я таки втратив тяму, правда, що гнав мене відчай та ураза, — тож кинувся в дім і розбудив жінку. Вона злякано сіла на ліжкові.